Реформування відносин власності та приватизація в Україні

Приватна ініціатива в економічній діяльності була дозволена радянською владою ще в роки Перебудови (закони про індивідуальну трудову діяльність (1986 р.) та про кооперацію (1988 р.)), але в СРСР зберігалася командно-адміністративна система господарювання. Незалежна Україна (1991 р.) остаточно обрала капіталістичну модель розвитку і невдовзі розпочалося реформування відносин власності.

Навесні 1992 року український парламент затвердив подану Президентом Л. Кравчуком концепцію «Основи національної економічної політики України». Далі протягом року було ухвалено низку законодавчих актів, які серед низки заходів започаткували процес роздержавлення та приватизації.

У Радянському Союзі всі підприємства та установи перебували в державній власності. Тепер Україна проголосила про рівність усіх форм власності:

  • приватної;
  • комунальної/колективної;
  • державної.

Планувалося зробити усіх громадян держави реальними власниками. Для цього мала відбутися безоплатна приватизація обраних урядом об’єктів. Озвучувалися чіткі терміни та обсяги роздержавлення в конкретних галузях. Так, до 1994 року передбачалося повністю передати у приватну власність підприємства громадського харчування, торгівлі, та побутового обслуговування. А ще мали знайти своїх власників об’єкти:

  • легкої та харчової промисловості – 95% від усієї кількості;
  • автотранспорту та радгоспи – 90% (про ринкові реформи в аграрному секторі див. статтю);
  • промисловості будматеріалів (85%);
  • будівельної, целюлозно-паперової, деревообробної та лісової (80%);
  • житлово-комунального господарства (20%);
  • решти галузей (30% у середньому).

Така «народна» приватизація підприємств відбувалася з використанням т. зв. «ваучерів». Будь-який громадянин міг отримати приватизаційний акт – «майновий сертифікат» або «ваучер». Це означало безкоштовне отримання частини державного майна. Сертифікати отримували у відділеннях Ощадбанку за списками, які складала місцева влада.

Ваучери мали номінальну вартість, за якою громадяни могли придбати частку підприємства, ставши його акціонерами. Проте ці сертифікати не перебували у вільному обігу (числилися як депозити в Ощадбанку) та швидко знецінювалися через шалену інфляцію, тому їх реальна вартість не збігалася з номіналом. Загалом «ваучерною приватизацією» було охоплено майже 30% державних об’єктів.

Заплановані строки з приватизації в Україні порушувалися, а нові господарі часто були неефективними через низку суб’єктивних і об’єктивних чинників.

1996 року недержавні виробники дали 45% від усього промислового виробництва. При цьому роздержавлення набуло двох форм: а) перехід у приватну (особисту/групову) власність; б) передачу майна у власність територіальних громад (комунальні об’єкти).

У 1995–1998 роках відбувся черговий стрибок у темпах приватизації підприємств. Так, за перші два роки держава позбулася 8 тис. крупних і середніх об’єктів, а мала приватизація фактично завершилася. До кінця 1998 року ваучери отримало майже 88% українців (45 млн. 722 тис.), приватизовано біля 50 тис. підприємств.

На жаль у 1990-ті роки реформування відносин власності не врятувало Україну та її населення від сильних економічних негараздів. Нові власники після часто втрачали свою частку приватизації підприємств: або заводи банкрутували, або ж через злидні українці продавали за безцінь свої майнові сертифікати (акції).

Болюча приватизація в Україні стала невід’ємним елементом становлення молодої ринкової економіки, сприяла первинному накопиченню капіталу та появі олігархічної системи.

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.