З хроніки заборони української мови: як імперія боролася із мовною загрозою

З іменем Петра Валуєва асоціюється заборона української мови в Російській імперії.

Заборони української мови за останні 400 років є прямим наслідком тривалої відсутності української державності до кінця XX століття. З іншого боку, сама мова здавна перебуває на високому рівні розвитку. З кінця XVI століття з’являються лексичні та тлумачні словники української мови (Лаврентія Зизанія 1596 року, Памво Беренди 1627, 1653 років) проведено кодифікацію церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції (Мелетій Смотрицький 1619 року) та власне староукраїнської мови (Іван Ужевич 1643 року).

Сильна мова за неіснуючої або слабкої української держави (Гетьманщина) становила загрозу сусідам, які поневолювали українців. Такими були Річ Посполита (Польща) у XVI–XVIII ст., Габсбурзька імперія у кінці XVIII – на початку XX ст., та Московське князівство в наступних імперських формах із столицями у Москві або Санкт-Петербурзі у XVII–XX ст.

Особливості заборон української мови

Чим же існування української мови загрожувало сусідам?

По-перше, самоідентифікацією українців. Поява політичної еліти, а згодом і національно свідомого народу — виклик поневолювачам. У підневільних з’являються спершу соціально-економічні, згодом і політичні вимоги, що породжують відцентрові тенденції.

По-друге, ексклюзивна причина для Московщини. Українська культура та мова впливали на північно-західного сусіда. Культурна асиміляція московитів могла стати реальністю, подібно до тієї, якою була культурна асиміляція литовців у XIV–XVI ст. Але Москва на відміну від Вільно (теперішня литовська столиця Вільнюс) мала імперську концепцію, яку вона захищала. І захищає досі.

«Природно», що найбільші репресії проти української мови йшли від Московської держави. Вони мали регулярний характер, хоча неодноразово відбувалися послаблення та з’являлися вікна можливості. Тому хронологія заборон української мови є умовною. Окремі факти знищення можна вважати випадковими, або такими, що стосувалися мов різних народів, які населяли Російську імперію чи Радянський Союз.

Є популярний список, де подано перелік 50 актів лінгвоциду української мови. Також відомі зводи, де зібрано під сотню або півтори сотні фактів. Хоча окремі твердження не витримують критики, наразі ці переліки повною мірою репрезентують утиски української мови та її носіїв.

У цій статті подано частину інформації, яка стосується московсько-російської політики стосовно українства.

Хроніка заборон української мови московською та російською владою

Топ-5 заборон української мови (Історична правда з Вахтангом Кіпіані)

1627 — заборонено «Учительне Євангеліє» Кирила Ставровецького, надрукованого на території сучасної Тернопільщини. Було наказано зібрати та спалити всі примірники, знайдені в Московській державі (указ царя Михайла Романова).

1720 — заборонено книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів з церковної літератури (указ царя Петра I).

1729 — переписати всі державні постанови та розпорядження з української мови на російську (указ Петра II).

1731 — вилучити книги старого українського друку, натомість «науки вводить на собственном российском языке» (вимога цариці Анни Іоанівни).

1734 — перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами» (таємна інструкція Анни Іоанівни до очільника «правління гетьманського уряду» Олексія Шаховського).

1763 — заборонено викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії (наказ цариці Катерини II).

1764 — наказано Києво-Печерській лаврі друкувати лише те, що видається в Московській друкарні та затверджено синодом.

1769 — заборонено Києво-Печерській лаврі видавати українські букварі та наказано вилучити вже надруковані.

1783 — зобов’язано Києво-Могилянську академію та українські колегії навчати російською мовою; дяки та священники повинні були проводити богослужіння «голосом, свойственным российскому наречию».

1784 — наказано митрополиту Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи викладачів Київської Академії, які вживали українську мову.

1786 — наказано Київському митрополиту контролювати друкарню лаври, слідкувати щоб її видання не відрізнялися від московських; запроваджено в Києво-Могилянській академії мову, узаконену для імперії; видано «Порівняльний словник усіх мов», де українську мову було позначено як російську, спотворену польською.

1804 — заборонено в парафіяльних школах навчання українською мовою.

1817 — закрито Києво-Могилянську академію, яка від часу створення була головним центром української культури.

8.02.1838 — ухвалено рішення започаткувати комітет внутрішньої цензури в Києві. Цей орган діяв при київському університеті та контролював друкарні, що входили до навчального округу. Окрім видань українською мовою цензор переглядав і дозволяв друкувати також видання німецькою, польською та єврейською мовами.

1859 — заборонено в Російській імперії «печатание азбук, содержащих в себе применение польского алфавита к русскому языку». Поза законом опинилися літери української абетки. Невдовзі аналогічне рішення було ухвалено щодо друку білоруською мовою.

1862 — закриття безкоштовних і недільних шкіл розпорядженням міністра освіти. 1864 року їхню діяльність було дозволено з обмеженнями.

Валуєвський циркуляр — пряма заборона української мови

1863 — видано циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, у якому сановник зазначив: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Валуєвський циркуляр заборонив публікувати українською мовою видання релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури. Заборона діяла до ухвалення окремого урядового рішення. Дозволялося видавати художні твори. Хоча міністр народної освіти Олександр Головнін виступив проти циркуляра Валуєва, це розпорядження було схвалено царем Олександром II.

За 7 років після видання Валуєвського циркуляра (1863) вийшло стільки українських книг, скільки за один 1862 рік.

1864 — розроблено програму барона Корфа, флігель-ад’ютанта Олександра II, спрямовану проти українофільства. Цар підтримав пропозиції. Суть програми у «наводнении края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». На перший раз пропонувалося видати російські букварі накладом 10 тис. примірників ціною 2 копійки. Передбачалося забезпечити казенним коштом пересилання книг безпосереднім замовникам з українських губерній.

Емський указ 1876 року

18.05.1876 — видано Емський указ царя Олександра II, який:

  • заборонив без дозволу цензури ввозити до Російської імперії будь-яких видань українською мовою;
  • заборонив всередині імперії друкувати українською будь-які оригінальні праці та переклади за винятком історичних пам’яток. При цьому пам’ятки словесності (пісні, казки, прислів’я) мали видаватися в руслі російської орфографії (на противагу української «кулішівки»);
  • заборонив українські п’єси, театральні вистави, тексти до нот, публічні читання українською;
  • зобов’язав підтримати субсидією галицьку москвофільську газету «Слово»;
  • заборонив газету «Киевский телеграф»;
  • не допускав викладання українською «в первоначальных училищах»;
  • зачищав бібліотеки «всех низших и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек», заборонених пунктом 2 Емського указу;
  • зобов’язав перевірити на благонадійність викладацький склад Харківського, Київського та Одеського навчальних округів, неблагонадійних та сумнівних викладачів перевести до центральних російських губерній, замінивши «підозрілих» росіянами;
  • наказував негайно вислати М. Драгоманова (1841–1895) та П. Чубинського (1839–1884) з України (із забороною перебувати в Москві та Петербурзі) як «неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов».

1881 — заборонено виголошувати церковні проповіді українською мовою.

1883 — заборонено українським театральним трупам виступати в Київській, Волинській і Подільській губерніях рішенням київського генерал-губернатора Олександра Дрентельна (1820–1888). Заборону скасовано у 1893 році.

XX століття

Як боролися з українською мовою останні 100 років? (Репортаж на Суспільному)

1907 — ліквідовано україномовну періодичну пресу. Українські російськомовні видання продовжують розвиватися.

18.07.1908 — визнано діяльність «просвіт» та аналогічних організацій шкідливою й «могущей вызвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности» (сенат Російської імперії).

1914 — скасовано українську пресу; заборонено вживання української мови, видання книг і журналів українською в окупованих Російською імперією Галичині та Буковині; розгромлено товариство «Просвіта»; зруйновано бібліотеку Наукового товариства Тараса Шевченка.

1932 — ліквідовано всі українські літературні організації та утворено (1934) Спілку письменників СРСР, яка підпорядковувала письменників політиці комуністичної партії.

1930-ті роки — «Розстріляне Відродження» — репресії проти української інтелігенції. 1930 року друкувалося 259 письменників, після 1938 таких лишилося 36. З 223 «зниклих» своєю смертю померло 75 (підраховано за vox-populi.com.ua).

13.03.1938 — запроваджено обов’язкове вивчення російської мови (постанова Раднаркому СРСР та ВКП(б) № 324 «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей».

1946 — започатковано в СРСР «ждановщину» або «доктрину Жданова», згідно з якою усі радянські діячі культури мали творити відповідно до лінії комуністичної партії; розпочато критику, засудження та чистку літераторів, яких в Україні звинувачували в «українському буржуазному націоналізмові».

5.09.1946 — ЦК КП(б)У осудив «Нарис історії української літератури» (автори: М. Плісецький, М. Ткаченко, С. Маслов, Є. Кирилюк, І. Пільчук, С. Шаховський), зокрема відмітивши, що «в “Нарисі” не знайшов правильного відображення вплив на українську літературу руху декабристів, діяльності Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорується такий вирішальний фактор у формуванні нової соціалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшовиків».

24.12.1958 — російська мова стала обов’язковою мовою вивчення на теренах СРСР (Закон СРСР «Об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в СССР»).

17.04.1959 — українська мова перестає бути обов’язковою в навчальному процесі. У російських школах України вона викладалася за бажанням батьків і учнів (Закон УРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти Української РСР»).

1961 — заявлено, що в СРСР склалася нова історична спільність людей — радянський народ (XXII з’їзд КПРС), що обґрунтовувало подальшу русифікацію національних республік.

1983 — запроваджено виплату 16% надбавки вчителям російської мови та літератури (т. зв. «Андроповський указ» — постанова Центрального комітету комуністичної партії СРСР), що додало педагогічним кадрам стимулу до русифікаторської діяльності на місцях.

24.04.1990 — Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «О языках народов СССР», який надав російській мові статусу офіційної мови (це була реакція на ухвалення протягом 1989–1990 рр. одинадцятьма республіками власних законів про мови; в Україні відповідний закон було прийнято 28.10.1989).

Резюме

Об’єктивно стан української мови в царській Росії та Радянському Союзі був тяжчим, ніж в Польщі чи імперії Габсбургів. При цьому сучасники могли розуміти це по-іншому: вони менше відчували тиск через низку обставин.

По-перше, українська культура тривалий час домінувала над російською. У XVII–XVIII століттях випускники Києво-Могилянської академії становили ядро тогочасних російських інтелектуалів, були кадровим джерелом для вищих церковних ієрархів. Церковна реформа Никона, здійснена у середині XVII ст., відбулася за участі запрошених київських ченців і попередніх напрацювань київського митрополита Петра Могили (1633–1647).

По-друге, через православ’я, яке було державною релігією, в царській державі українці вважалися своїми, їм було відкрито шлях до кар’єри в системі державного управління, аж до найвищих світських і духовних посад. В землях, що контролювалися Варшавою або Віднем такої можливості не було. Ба більше, до українців тамтешня місцева адміністрація, м’яко кажучи, ставилася більш упереджено. У Галичині був відсутній аналог «православного» соціального ліфта.

Тому через вплив української культури тогочасна російська мова та культура були близькі українцям. Відтак реальні факти знищення української мови російською владою часто не були настільки очевидними сучасникам, як це було виглядало в діях польської й австрійської влади.

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.