Спроба державного перевороту в СРСР (19–22 серпня 1991 р.)

Серпневий путч 1991 року став переломним моментом в процесі розпаду СРСР. До того відкритими прихильниками самостійності були національні кола периферійних республік (Прибалтика та Грузія), які становили більшість у парламентах. Після придушення заколоту ДКНС незалежний розвиток підтримала й комуністична еліта низки республік, зокрема УРСР та РСФРР.

Передумови подій. Парад суверенітетів у СРСР, що тривав з листопада 1988 до грудня 1990 року, показав подальшу нежиттєздатність радянського державного механізму. Тому у грудні того року уряд на чолі з президентом М. Горбачовим ініціює структурні реформи державного устрою. Для цього 17.03.1991 р. відбувся референдум, на якому мешканці дев’яти республік висловили бажання жити в оновленому Союзі. Серед таких прихильників було 70% українських громадян.

У квітні 1991 року було започатковано т. зв. новоогарьовський процес. У результаті виник проект нового державного утворення – Союзу Суверенних Держав, побудованого на принципах конфедерації.

По суті дев’ять республік (Азербайджанська, Білоруська, Казахська, Киргизька, Російська федеративна, Таджицька, Туркменська, Узбецька, Українська) ставали незалежними країнами. Тим паче, що всі вони протягом параду суверенітетів прийняли відповідні декларації.

Нову союзну угоду мали підписати 20 серпня 1991 року. Це не влаштовувало союзну партійну верхівку та низку вищих урядовців. Вони утворили т. зв. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, російською – ГКЧП) на чолі з віце-президентом Генадієм Янаєвим.

Спроба державного перевороту в СРСР почалася з домашнього арешту М. Горбачова, який відпочивав у Криму та відмовився скласти повноваження (вечір 18 серпня). Вранці наступного дня державне телебачення та радіо повідомило про створення ДКНС, «хворобу» президента та перехід обов’язків голови держави до Г. Янаєва.

У своїй першій постанові путчисти вдалися до:

  • скасування республіканських законів, які суперечили всесоюзному законодавству (це означало скасування суверенітету республік);
  • призупинення дозволу діяльності громадських рухів, політичних партій (окрім комуністичної).

Такі заходи викликали незадоволення населення та його лідерів, які глибоко сприйняли горбачовську гласність та лібералізацію. Опір заколотникам в Москві очолило керівництво РСФРР (насамперед російський президент Б. Єльцин та голова уряду І. Сілаєв). Активний спротив москвичів і невпевнені дії членів ДКНС забезпечили провал серпневого путчу.

22 серпня спроба державного перевороту в СРСР завершилася арештом її організаторів. Демократичний шлях розвитку було збережено, республіки обрали шлях на здобуття незалежності, а президент М. Горбачов утратив реальну владу.

ДКНС і Україна. Вже о 9 годині ранку 19 серпня до керівника ВР УРСР Л. Кравчука прибув представник заколотників. Голова парламенту відмовився підтримати переворот, стверджуючи, що лише Верховна Рада може прийняти рішення про запровадження надзвичайного стану. Загалом парламент зайняв вичікувальну позицію.

Натомість дії українського уряду виглядали як пропутчистські: активну молодь – студентів – відправляли з міст на сільськогосподарські роботи, запровадили «смотрящих» по регіонах, щоб уникнути «надзвичайних ситуацій», тощо. У перші дні дії ДКНС не осуджувалися.

Очільники КПУ підтримали ГКЧП. Зокрема друковані органи партії публікували рішення ДКНС у повному обсязі.

Національні партії, громадянський актив засудили заколот, діючи в межах конституційних прав. Зокрема шахтарі Донбасу оголосили безстроковий страйк і висунули вимогу заборонити всесоюзну й республіканську компартію.

Після арешту членів ДКНС ВР УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України (24.08.1991).

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (оцінок: 1, у середньому: 5,00 из 5)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.