Політичний режим СРСР завжди непривітно ставився до релігії. Комуністична ідеологія фактично конкурувала з будь-яким віровченням, оскільки займала спільну світоглядну нішу. Вона має елементи, притаманні культам (поклоніння Леніну в Мавзолеї, Кодекс будівника комунізму тощо). Тому залежно від історичної ситуації релігійні громади заборонялися, переслідувалися, або перебували на напівлегальному становищі.
У середині 1980-х рр. в Українській РСР серед релігійних громад офіційно діяла лише Російська православна церква (РПЦ). Проте цей статус не гарантував свободу віросповідання. Православні віряни ризикували своїм авторитетом і становищем в очах радянської політичної системи. Без страху зазнати негативних наслідків, відкрито сповідуючи християнство, могли хіба-що звичайні пенсіонери, рядові робітники та колгоспники або дисиденти, які були готові до переслідування.
Відвідини храму фіксувалися. На великі свята, особливо у Великдень, до парафії приїжджали члени райкому, представники адміністрацій райвно, шкіл, підприємств та ін., які слідкували за відвідувачами. На чергових партзборах, лінійках та інших зібраннях на «правопорушників» чекали як мінімум догани. Часто могли понизити на посаді. Найбільше страждали представники комсомольського та партійного активу. Так хрестини дитини, могли зробити видатного комсомольця, залежно від його роботи, простим працівником. Наприклад, токарем, трактористом. Подальша партійна кар’єра перекреслювалася.
Природно, що під час Перебудови релігійне відродження в Україні виразилося у двох формах:
- реальна реалізація права свободи совісті для всіх громадян;
- відновлення діяльності заборонених релігійних громад.
Початок релігійного відродження пов’язують із політикою гласності та лібералізації. Цим моментом скористалися віряни Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та національної Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
У Львові 1987 року активізувалася греко-католицька правозахисна спілка «Комітет захисту УГКЦ» з метою відновити свою Церкву на теренах СРСР. У низці західноукраїнських міст греко-католики провели масові богослужіння, демонстрації. Примітними подіями стало проведення 17.09.1989 р. 200-тисячної маніфестації та богослужіння у галицькій столиці та організація 19-24.11.1989 р. у Москві голодування католицьких активістів.
Яскраві акції та загальне масове пожвавлення суспільно-політичного життя спонукали московську владу дати греко-католикам «зелене світло». 1.12.1989 р. у день зустрічі М. Горбачова та папи римського Івана Павла ІІ було обіцяно легалізувати УГКЦ. Офіційна легалізація відбулася 23.01.1990 р. у Львові на Соборі УГКЦ, який визнав висновки Львівського Собору 1946 року недійсними та проголосив про відновлення УГКЦ.
У Києві 5-6.06.1990 року на Всеукраїнському православному соборі проголошено відродження УАПЦ. Його очільником став митрополит Мстислав (Скрипник), який доти очолював Північноамериканську митрополію автокефальної церкви у діаспорі.
Під впливом пожвавлення громадянської активності України у РПЦ погодилися надати автономію своєму Українському екзархату, який було перейменовано на Українську православну церкву (лютий 1990 року). Предстоятелем УПЦ став митрополит Філарет (Денисенко).
26.04.1991 року ВР УРСР ухвалила «Закон про свободу совісті та релігійні переконання». Було, зокрема, врегульовано питання реєстрації релігійних громад та їх майнових прав.
Релігійне відродження 1985-1991 рр. досягло своїх головних завдань по реалізації права громадян на свободу совісті та відновлення діяльності заборонених церков. Проте такий релігійний плюралізм показав інші проблеми, зокрема, розбрат у середині християнських конфесій і відсутність єдності серед православних громад.
