Фейкове звільнення у 1939 році, або коли поневолені живуть краще від визволителів (за спогадами сучасників)

Радянський агітпроп у дії. Плакат В. Іванова (1939)
Радянський агітпроп у дії. Плакат В. Іванова (1939)

Події, які розгорнулися на теренах Західної України восени 1939 року, в українському інформаційному середовищі часто інтерпретуються як анексія польської території з боку СРСР. Таке розуміння відповідає вимогам часу.

Звісно, факт об’єднання українських земель у межах однієї держави, тим більше національної республіки, став для свідомого українства яскравою та позитивною подією. Без сумніву, фундамент західного кордону сучасної України було закладено восени 1939 року. Але це один бік медалі.

За кілька місяців були швидко розвіяні примарні очікування західних українців. Чому їх? Бо мешканці Наддніпрянської України вже перебували у полоні радянської пропаганди, подібно до того, як це сталося з населенням сьогоднішньої Російської Федерації.

Жителі Волині та Галичини втратили свободу (думки, віросповідань) та вільний ринок (приватновласницькі відносини, господарське підприємництво), взамін отримали жорстку модель радянського державно-економічного управління.

Цей коктейль вилився у терор і страждання людей Західної України різних верств і національностей:

  • примусова експропріація майна;
  • колективізація;
  • арешти духовних осіб;
  • арешти свідомих громадян;
  • переслідування інакомислення;
  • тощо.

Такі процеси відомі загалові: вони входять до курсів шкільної та академічної історичної освіти, постійно висвітлюються в публіцистичній і науково-популярній літературі, засобах різних медіа. Проте часто їх трактування обмежується політичною та етнонаціональною історією.

Я пропоную читачам розширити горизонт і поглянути на події, зосередившись на контрасті радянської та західноукраїнської повсякденності, який віддзеркалює різницю в добробуті людей.

У цій статті опускаю національне питання. Зовсім не применшую утиски українського та єврейського населення зі сторони польської адміністрації. Не відкидаю факти поневіряння колишніх польських громадян (у тому числі етнічних поляків) вже від радянської влади. Стосовно останнього ілюстративними є події, пов’язані з Катинською трагедією (більше див. тут і тут).

Про джерела та їх авторів

Думка написати подібну статтю виникла в мене після читання мемуарів сучасників – західних українців – збірки спогадів «Західня Україна під большевиками: IX.1939 – VI.1941» (Збірники спогадів: за ред. Мілени Рудницької. – Нью-Йорк : НТШ, 1958. – 494 с.; далі – Джерело 1) та авторського видання Наталі Яхненко «Від Бюра до Бриґідок: Трохи спогадів з 1939 – 1941 років. Львів» (Наталя Яхненко. – Мюнхен, 1986. – 263 с.; далі – Джерело 2).

Автори матеріалів – свідки подій – писали вже з урахуванням пізніше набутого досвіду. Так основні тексти видання 1958 року були зібрані восени 1941 року після захоплення Львову німецькими військами. Тобто коли «пам’ять про большевицьке панування була тоді між місцевим населенням ще дуже свіжа, незатерта новими враженнями» [С. 6; Джерело 1].

Наталя Яхненко – псевдонім Наталії Зибенко-Пирогової (1903–1995). Це правнучка всесвітньовідомого лікаря Миколи Івановича Пирогова та донька лікаря Миколи Михайловича Пирогова, який був міським очільником міста Ковель в роки Російської імперії (1908) й німецької окупації (1941–1943).

Сама жінка зазнала арешту радянськими органами влади, була відпущена на під час наступу німецьких військ на Львів у 1941 році. З 1949 року письменниця жила в Новій Зеландії, згодом в Австралії, де й померла. Активно публікувалася в емігрантських часописах різних держав (Аргентина, Велика Британія, США), відслідковувала події в в СРСР.

Згадані книги, не претендуючи «правильне» трактування загальноісторичних подій, повною мірою презентують долі сучасників та їхнє ставлення до пережитого. Ці мемуари є надійним джерелом для вивчення минулого в контексті історії особистостей і повсякденності.

Контраст радянської-польської реальності

Про селян і вчителів

На початку книги Наталі Яхненко читаємо розповідь про «знайомого селянина, що мешкав на самому кордоні з СССР» [С. 14; Джерело 2]. Село цього чоловіка розділяла річка Збруч – тогочасна природна межа між Країною Рад та Другою Річчю Посполитою. У день переходу Червоною армією кордону згаданий селянин, скориставшись відсутністю охорони, поїхав до своїх «радянських» односельчан подивитися, як люди живуть після двадцятирічного «розлучення».

Чоловік їхав на возі з мішком пшениці (ніби на продаж), був зодягнений у буденний одяг і взутий у звичайні робочі шкіряні чоботи. На другому березі його оточили місцеві колгоспники і, здивувавши «западенця», поцікавилися чи він продасть чоботи? За це пропонували 400 радянських карбованців.

Авторка спогадів підрахувала: до війни 1 злотий дорівнював 8 радянським карбованцям, відповідно 400 рублів становили 50 злотих. Проте в Польщі шкіряні робочі чоботи коштували дешевше – 12–20 злотих. Наталя Яхненко резюмувала: «колгоспники мали доволі готівки, але не мали товарів, на які могли б витратити їх» [С. 14; Джерело 2].

Іншими словами, радянські громадяни тримали на руках надмірну грошову масу, яка в умовах вільного ринку призводить до інфляції та сприяє зростанню виробництва (випускається більше чоботів). Проте в реаліях радянської економіки, державної регуляції цін «зайві» гроші викликали товарний дефіцит. Також командно-адміністративне господарювання обмежувало вільний ріст текстильної, зокрема, промисловості (підприємства не могли забезпечити чоботами усіх «грошовитих» покупців).

У XXI столітті бачимо, що ця умовна ілюстрація добре репрезентує загальний стан добробуту населення СРСР за весь період існування держави.

І якщо в 60–80-ті роки ситуація з чоботами вже не була настільки критичною, предметом повсюдного дефіциту в той чи інший час стали гречка, м’ясо, хліб… А за кілька років до краху Союзу діяла карткова система. В УРСР вона була запроваджена у формі відрізних купонів (жовтень 1990 – грудень 1991 рр.).

Автори підручника з історії України О. Пометун і Н. Гупан пропонують учням критично поглянути на агітаційний матеріал
Автори підручника з історії України О. Пометун і Н. Гупан пропонують учням критично поглянути на агітаційний матеріал

Наталю Яхненко вразив опис радянської вчительки.

«Вона мала на собі незграбно застібнуту куртку якогось сіро-зеленого кольору. Голова її була загорнена в шаль з френзлями, як це носять сільські жінки, а на ногах у неї була пара якогось взуття на ґумових підошвах, що заходили частинно на передок»

[С. 14; Джерело 2].

Спочатку оповідач подумав, що то колгоспниця, проте почув: учителька.

Це було нонсенсом для жителів західного берегу Збруча, адже в Другій Речі Посполитій інтелігенція «була політичною та культурною елітою держави» [С. 10; Чорненький Р. В. Повсякденне життя поляків у містах Галичини в 1921–1939 рр. (на матеріалах Станиславівського воєводства) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : 07.00.02. – Львів, 2016. – 20 с.]. Авторка передала риторичне питання свого співрозмовника: «Якщо учительки так виглядають у Совєтському Союзі, то чого ж маємо сподіватися ми, звичайні хлібороби?» [С. 14; Джерело 2].

Як бачимо, за версією Наталі Яхненко перше знайомство західних українців з «совітами» не віщувало нічого оптимістичного. Найпоширеніша українська соціальна верства – селянство – у СРСР перебувала у жахливому стані. Не краща ситуація й у сільської інтелігенції.

Звичайний базар вільного ринку

Отож у західних українців розривався шаблон унаслідок знайомства з реаліями УРСР. Природно, і радянські громадяни були шоковані після перших контактів з західноукраїнським (точніше польським) життєвим укладом.

Хочу зупинитися на спогадах «педагога і науковця» (так указано в тексті), які містяться в збірці Мілени Рудницької та називаються «Большевики на порозі Европи [sic!]» [С. 28–33; Джерело 1]. Нагадаю, що мемуари писалися по свіжій пам’яті, восени 1941 року.

Отже, епізод. На базарі стара жінка торгує булками. До неї підходить червоноармієць і купує одну. Через хвилину боязко цікавиться, чи можна другу взяти. І це повторюється з третьою булкою. Жінка запевнила, що хоч усі. Врешті решті «вояк витріщив очі й процідив: – “Вот, як тут живуть, можна купить, скільки завгодно”» [С. 28–29; Джерело 1].

Ми не знаємо напевно, що саме здивувало червоноармійця: а) власне вільна торгівля, б) достаток продуктів на прилавках чи в) можливість купувати за гроші стільки, скільки бажаєш. Гадаю, все взаємопов’язано.
Стосовно грошей хочу нагадати «хрестоматійний» факт. У шкільному курсі сучасні українські школярі дізнаються, що восени 1939 року радянські вояки отримували спеціальні інструкції як поводитися з місцевим населенням.

Зокрема, у підручнику з історії України для 11 класу авторів О. І. Пометун і Н. М. Гупан цитується фрагмент: «…уникайте конфіскації продовольства в населення. Необхідне… купуйте у населення за радянські карбованці, пояснюючи, що курс карбованця дорівнює курсу злотого…» [С. 10; Пометун О. І. Історія України : підруч. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл.: рівень стандарту, академічний рівень / О. І. Пометун, Н. М. Гупан. – Харків : Сиция, 2012. – 336 с.].

Потрібно розуміти, що радянські «визволителі» для дрібних торгових операцій отримували певні, нічим не підкріплені, грошові суми. І це разом з фантастичним курсом 1 злотий = 1 крб (замість реального, який за підрахунками Н. Яхненко становив 1 зл. = 8 крб – у 8 разів різниця!) дозволило грабувати місцеве населення.

Такий грабунок посилився з припливом нових чиновників (з їх сім’ями) та інших радянських людей, що приїздили в Західну Україну в «командировку».

За панським лоском у «Париж»

Далі згаданий у збірці Мілени Рудницької львівський інтелігент розповідає про масові заїзди за текстилем.

«На автах або залізницею приїздили напівнагі люди, без порядних черевиків, без білизни, у поганих цайгах… Через тиждень у Львові почалась справжня погоня за мануфактурою, за конференцією, за черевиками. З приїжджих почали щезати дреліхи, цайги і “тенісівки” (полотняні туфлі на гумових підошвах)… І хлинули бідні люди з Одеси, Києва, Харкова, Москви до Львова на “командировку”, очевидно, щоб закупити декілька купончиків на одяг, декілька пар черевиків»

[С. 30; Джерело 1].

Мемуарист переконує, що цей феномен отримав розвиток і вплинув на життя самих містян.

«Коли львівські маґазини почали спорожнюватись, а місцеві мешканці не мали з чого жити й мусіли виправдовуватись, місцем купівлі для совєтських людей став “Париж”, велика площа, де під голим небом квітла торгівля між “бувшими” й новими панами. Большевики, що приїздили до Львова в 1941 р., просто з залізничного двірця їхали на “Париж”, купували там зношені європейські одяги, перебирались десь у коридорі найближчої кам’яниці і щойно тоді появлялись у місті. Збідований совєтський народ прагнув європейського комфорту. Бачив, що в “капіталістичній” Европі, яку їм казали ненавидіти, всього подостатком, що найбідніша наша служниця виглядає перед їхньою жінкою полковника як справжня графиня.»

[С. 31; Джерело 1].

Автор не приховує свого негативного ставлення до прибулих «гостей». Утім, поза емоціями видно реальність, яка засвідчує про разючий контраст у достатку між західноукраїнськими містянами та радянським пролетаріатом; між інтелігенцією «східних крес» та більшовицькою партійною елітою.

Що ми маємо?

  1. Радянські селяни, які у 1939 році кількісно переважали міський пролетаріат, мали, м’яко кажучи, проблеми з одягом, робочим (!). Про харчування промовчимо, пам’ятаючи голодомор 1932-1933 років. Сільська інтелігенція відрізнялися від колгоспників насамперед інтелектуальним характером своєї праці, але аж ніяк не кращим достатком.
  2. Населення Радянської України втратило легальний вільний ринок, отримавши повальний дефіцит першої необхідності товарів. І, як ми знаємо, у майбутньому не побудувавши комунізм.
  3. «Визволителі» грабували жителів Західної України, запровадивши нерівноцінний товарно-грошовий обмін. Природно, це призвело до збідніння місцевого населення.
Спільний радянсько-німецький парад у Бресті 22 вересня 1939 р. Минуло 5 днів після початку "визвольного" походу Червоної армії. У 1989 році офіційні кола СРСР визнали справжнімі секретні домовленості з Гітлером, зокрема таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа. Півстоліття приховували правду від громадян Союзу
Спільний радянсько-німецький парад у Бресті 22 вересня 1939 р. Минуло 5 днів після початку “визвольного” походу Червоної армії.
У 1989 році офіційні кола СРСР визнали справжнімі секретні домовленості з Гітлером, зокрема таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа. Півстоліття приховували правду від громадян Союзу…

Сучасному українцеві важливо знати про подібні моменти в історії, щоб захиститися від застарілих стереотипів. Наведу один із них, який звучить наближено так: Західна Україна є індустріально відсталою від Наддніпрянщини, де у 1930-ті роки провели індустріалізацію.

Десь за дужками лишається розуміння про реальний добробут населення. Нові станки, трактори, тони вугілля не гарантують простому жителю якісного харчування, одягання, житла та тепла.

Радянський Союз не зумів забезпечити своє населення високим рівнем добробут. Громадяни жили обіцянками про чудове майбутнє, яке прийде з настанням комунізму. Вони бачили низку технологічних і інфраструктурних досягнень, навіть першими полетіли у Космос, але так і не «наздогнали та перегнали» Захід по рівню життя.

Натомість західна преса вже у 1939 році рясніла красномовними карикатурами
…Натомість західна преса вже у 1939 році рясніла красномовними карикатурами
ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.