Участь А. Сахарова у захисті екології Байкалу
Батько радянської термоядерної бомби Андрій Сахаров був відомим дисидентом. У громадській діяльності він виступав не лише як правозахисник, а й, зокрема, як еколог.
У спогадах за 1967 рік знаходимо епізод боротьби за захист озера Байкал (див.: Сахаров А. Воспоминания // Знамя. – 1991. – № 1. – С. 161–163). Тут фізик-ядерник показав ставлення уряду СРСР до захисту довкілля, розкрив вади радянської промисловості в межах існуючої тоді економічної моделі.
1967 року А. Сахарову запропонували взяти участь у роботі Комітету захисту Байкалу при ЦК комсомолу. У цей час на берегах озера побудували целюлозний комбінат. До групи, зокрема, належав відомий авіаконструктор Олег Антонов. Сахаров погодився, невдовзі усвідомив усю серйозність справи.
Незабаром академік зв’язався телефоном з генеральним секретарем Леонідом Брежнєвим і попрохав переглянути будівництво комбінату. Натомість генсек порадив з цим питанням звернутися до голови уряду Олексія Косигіна.
Проте А. Сахаров не зробив цього. Він не розрізняв Косигіна та Брежнєва, вважаючи, що генсек при бажані може розв’язати питання. До того ж, академік не був знайомий з головою уряду.
Мемуарист вважав свою участь у захисту Байкалу безрезультатною, проте корисною для себе. Це допомогло науковцю краще зрозуміти проблеми захисту довкілля в СРСР. Для нас його записи – наочний приклад особливостей розвитку великої промисловості та ставлення Москви до питань екології.
Байкальський комбінат у спогадах академіка
Вивчаючи питання захисту Байкалу, Сахаров спілкувався з професором Рагозіним. Останній розповів про непоказні факти щодо будівництва Байкальського целюлозно-паперового комбінату (БЦПК).
«Мета [будівництва] – виробництво дуже міцної віскози для авіаційного корду (основний компонент шин). Передбачалося, що в набагато чистішій байкальській воді під час полімеризації волокна виникатимуть значно довші молекули віскози, через що волокна стануть міцнішими. Пізніше це припущення у виробничих умовах не підтвердилося. Ще важливіше, що авіаційна індустрія відмовилася від віскозного корду, замінивши його металевим. Унаслідок цього мета будівництва комбінату саме на Байкалі, яка від початку несла надмірну шкоду, втратила актуальність. Проте комбінат продовжував будуватися, цілі армії чиновників, захищаючи раніше прийняте шкідливе та безглузде рішення …, продовжували наполягати на його необхідності для держави, для оборони країни (звичайний “остаточний” аргумент).» (С. 162).
Виявилося, що будівельні роботи, які розпочалися 1961 року, ведуться на сейсмонебезпечній ділянці. Про це екологи повідомляли в радянську столицю. Однак замість скасування будівництва влада замінила субпідрядника та внесла зміни до плану конструкцій. В результаті загальна вартість проекту виросла в рази. По-своєму, «це було чудо будівельного мистецтва», проте марне та шкідливе.
Після введення комбінату в експлуатацію 1966 року стали очевидними проблеми з очищенням стічних вод. Попервах було задумано скидати води в Ангару по окремому каналу, обминаючи Байкал. Цю схему схвалив уряд СРСР після позитивного відгуку комісії всесоюзної Академії наук.
«Через два роки комсомольська експедиція вже фотографувала масову загибель риби та зоопланктону від аварійних скидів отруйних стоків. Проте їх нібито не було – згідно з інструкцією аварійні скиди не реєструвалися в журналі. На папері, як завжди, все було гаразд.» (С. 163)
Про вади радянської економічної системи
Що бачимо після прочитання згаданих мемуарів?
По-перше, мілітаризовану радянську командну систему економіки без прикрас. Комбінат було задумано в межах проекту створення сучасної на той час авіації (у першу чергу бойової). Будівництву дали старт, незважаючи що технологія полімеризації волокон у байкальській воді не була апробована.
По-друге, неповороткість бюрократичного апарату СРСР. Коли авіабудівники відмовилися від цієї технології, високі чиновники виявилися неспроможною скасувати свої сумнівне рішення.
З одного боку, це означало відповідальність конкретних людей. Природно, що ні вони, ні їх оточення не бажало, щоб полетіли голови. З іншого боку, армія бюрократів жила цим будівництвом: численні міністерства, управління, проектні інститути отримували належні асигнування. Цілі промислові галузі та десятки тисяч простих людей були зайняті на роботах. Відмовитися від непотрібного комбінату означало отримати головний біль, що робити з усіма цими людьми.
По-третє, викликає додаткові питання поведінка генсека. Нагадаємо, що події відбувалися через три роки після його приходу до влади. Це ще не той «комічно-немічний» Л. Брежнєв – герой анекдотів 1970-х років. Чи він усвідомлював про небезпеку будівельних робіт? Чи отримав попередження від оточення про протест дисидентів і екологів? Чому Брежнєв направив Сахарова до Косигіна? Невже був шанс, що голова уряду зможе краще посприяти у справі порятунку Байкалу?
У цілому складається враження, що генеральний секретар увійшов в образ «доброго царя» (який не знає, що творять вищі чини), такого поширеного в часи Російської імперії та відновленого в сучасній Російській Федерації. Чиновницький апарат – це головна опора режиму, тому Леонід Брежнєв не втручався в роботу своїх «підлеглих».
По-четверте, застарілі виробничі технології в новій промисловості СРСР. Насправді окрім байкальського комбінату в державі будувалися тисячі індустріальних об’єктів з використанням уже морально застарілої базової технології виробництва. На жаль подібні проблеми часто не можна було розв’язати заміною одного-двох станків.
У випадку з БЦПК застарілість технології означала недоречність усього задуму: місце розміщення (Сибір: Іркутська область на межі з Бурятією), зведення міста-супутника комбінату (м. Забайкальськ), жертвування екологією тощо.
По-п’яте, як висновок з попередніх пунктів, генетична неспроможність економічної моделі СРСР устигати за західними країнами в науково-технічній революції в другій половині XX ст. Наслідки цього ми досі переживаємо.
Звісно, можна згадати про високі досягнення в окремих галузях (освоєння космосу, літакобудування, військове виробництво тощо). Проте якою ціною це досягалося? А що інші галузі? Чому сфери послуг не розвинені? Чому в СРСР цифрова техніка, зокрема побутова, не зайняли того місця, що в перших капіталістичних країнах? Що таке вітчизняний автомобіль зараз і тоді? Подібних питань – нескінченність.
По-шосте, банальні приписки (про дотримання інструкцій, виконання плану тощо), які здійснюють чиновники різного рівня. У історії з БЦПК яскраво бачимо на прикладі ідеальних звітів про відсутність отруйних скидів в озеро Байкал. Ця проблема також характерна для нашого часу.
По-сьоме, відверте нехтування екологією. По суті це є наслідком усіх вище зазначених спостережень.
Резюме
Боротьба екологів не пройшла дарма. За рішенням федеральної служби нагляду за сферою природокористування 2008 року на Байкальському целюлозно-паперовому комбінаті було призупинено найбільш забруднювальні виробництва. Остаточно БЦПК закрито 2013 року. Жителі Росії отримали шанс відновити екологію найбільшого у світі прісноводного озера.
А що нам? Не повторювати помилок, не жити ілюзіями! Нерідко чути думки, що в Радянському Союзі було краще, ніж тепер. Як на мене, варто не ностальгувати за «хорошим минулим», а віднайти «погане минуле», що живе з нами й усунути його.
Невже досі лишаються наївні громадяни, які вірять, що зараз відсутні приписки; що в наш надзвичайно мобільний час великі чиновницькі армії позбулися неповороткості; що сучасні інформаційні технології належним чином впроваджуються в освітній, медичній галузях і системі державного управління; що проблеми екології скоро будуть розв’язані тощо. А це все привіт із минулого.
Після революції гідності ми отримали новий шанс позбутися негативного спадку радянської минувшини. Чи вдасться?
