У кінці 1990-х років чергові вибори парламенту та Президента України підтвердили остаточний розрив із радянським політичним минулим.
Вибори до Верховної ради України 1998 року
28.03.1998 року сталися вибори до Верховної Ради III скликання, що відбулися за мажоритарно-пропорційною схемою: по 225 депутатів за партійними списками та мажоритарними округами. За результатами народного волевиявлення з тридцяти партій-кандидатів бар’єр у 4% подолали 8 політсил: КПУ (84 місць), Народний Рух (32), Блок СПУ та СелПУ (29), Партія зелених (19), Народно-демократична партія (17), ВО «Громада» (16), ПСІГУ (14), СДПУ(о) (14).
Ці партії разом з депутатами-мажоритарниками утворили фракції:
- «Лівий центр» (КПУ, СПУ, СелПУ);
- Прогресивної соцпартії;
- СДПУ(о);
- Народно-демократичної партії;
- ВО «Громада»;
- Партії зелених;
- НРУ.
Жодна з політсил не отримала більшості. Головою парламенту 7.07.1998 року було обрано О. Ткаченка.
Політичні технології та результат президентських виборів 1999 року
За 5 років президентства Леоніда Кучми відбулося немало якісних змін в новітній історії України: держава стала повноправним учасником міжнародної системи взаємовідносин, створенні передумови для розвитку ринкової економіки, стабілізувалася фінансова система, економічну кризу загальмовано тощо.
Проте добробут більшості населення ще перебував на низькому рівні. Люди виснажилися від нескінченних і нерідко неефективних реформ. Вони певною мірою втратили упевненість у завтрашньому дні. Тому серед майбутніх виборців широко розповсюдилися протесні настрої. Прихильники лівої ідеології отримали шанс узяти владу в свої руки.
Розуміючи це, чинні владні кола вдалися до нечесних методів передвиборчої боротьби. Зокрема, вони спілкувалися з реальними кандидатами через «батіг і пряник» (адміністративний тиск і здобрення посадами).
З метою посилення ваги політики соціалістичного спрямування (Є. Марчук, О. Мороз, В. Олійник, О. Ткаченко) заявили улітку 1999 року, що висунуть єдиного кандидата та закликали інших учасників виборчих перегонів діяти чесно. Цим кандидатом став Євген Марчук. Проте так звана «канівська четвірка» (за місцем оголошення заяви) невдовзі розпалася: О. Мороз пішов на вибори самостійно, через що й інші члени групи висунули свої кандидатури, проте в останній момент В. Олійник і О. Ткаченко згодом знялися з перегонів на користь лідера комуністів П. Симоненка.
Демократично-національні кола перебували в складному стані: ще на початку 1999 року стався розкол Народного Руху України, який ініціював Юрій Костенко. А 25.03.1999 року за досі нез’ясованих обставин в автокатастрофі загинув В’ячеслав Чорновіл. Демократичний табір так і не оговтався від потрясінь.
До участі у виборах Президента України 1999 року документи подало 32 особи. Центральна виборча комісія затвердила кандидатами 15 осіб. Після демаршу «канівських» соціалістів українці обирали з-поміж 13 кандидатів.
Поширена думка, що велика кількість висуванців на виборах є наслідком дій влади, яка намагалася розмити голоси виборців, що трималися лівого (соціалістичного й комуністичного) або демократичного світогляду. Це одна із політтехнологій, яка й досі застосовується в Україні під час виборів будь-якого рівня.
Перший тур президентських виборів відбувся 31.10.1999 року. Найбільшу кількість голосів здобули чинний президент Л. Кучма (36,49%) та П. Симоненко (22,24%).
Президента було обрано за результатами другого туру перегонів (14.11.1999 р.). Ним став Л. Кучма (56,2%). За Петра Симоненка проголосувало 37,8% учасників виборів. Вважається, що у другому турі українці діяли за принципом «з двох бід вибрати меншу», боячись повернення комуністів до влади. Тому по духу більшість виборців голосували не за Л. Кучму, а проти П. Симоненка.
