Десталінізація – це подолання культу особи та зруйнування політичної системи СРСР, створеної за правління Йосипа Сталіна. Цей процес призвів до часткової лібералізації в житті суспільства та радянської економічної системи протягом середини 1950-х – першої половині 1960-х рр.
Слід розрізняти Хрущовську відлигу. Відлига – це період радянської історії від смерті Й. Сталіна до приходу до влади Л. Брежнєва. Одним із її елементів — десталінізація. За альтернативною версією десталінізація є першопричиною відлиги.
Проте нерідко ці терміни ототожнюють, вважаючи їх синонімами. Це помилка!
Етапи десталінізації
Цей процес відбувся в три етапи:
I. 1953–1956. Загальна критика культу особи.
II. 1956–1961. Розвінчування культу особи Сталіна.
III. 1961–1964. Апогей десталінізації.
Ці періоди визначено за критерієм діяльності вищого партійного керівництва, за його ставленням до культу особи Вождя.
I. 1953–1956
Зі смертю Сталіна 5.03.1953 року змінився баланс сил у вищому керівництві країни. Це призвело до боротьби за владу між Л. Берією, з одного боку, та М. Хрущовим, Г. Маленковим, з іншого.
З метою заробити бонуси підтримки від партійних кіл і народних мас було зроблено перші кроки з десталінізації. Так, у березні 1953 року Георгій Маленков запропонував припинити «культ особи» та перейти до колективного правління державою. Натомість Лаврентій Берія реабілітував біля 1 млн осіб, засуджених за кримінальні злочини, а через кілька днів було закрито «справу лікарів». Започатковано ліквідацію ГУЛАГу.
Важливо розуміти, що Маленков не критикував культ особи колишнього вождя, мова йшла про засудження культу особи секретарів ЦК у союзних республіках. Для розвінчування культу цитували К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна.
Ба більше, тіло Сталіна було забальзамовано та поставлено в Мавзолеї поряд з Леніним. У 1953–1956 рр. сталінське ім’я постійно звучало на виступах партійного керівництва. Його шанували в СРСР як великого лідера, чиї портрети висіли поряд із зображеннями Леніна та виносилися на святкові мітинги.
Відбувалися урочистості до дня народження та дня смерті вождя. Продовжували вручатися Сталінські премії. Встановлювалися пам’ятники. Піонери та комсомольці при вступі до своїх організацій клялися «бути вірними справі Леніна-Сталіна».
Було заплановано перейменувати комсомольську організацію, додавши до ленінського імені ще й сталінське (ВЛКСМ — ВЛСКСМ). Грузію передбачувалося назвати Сталінською РСР тощо.
Протягом 1953 – початку 1956 років продовжувався культ особи Сталіна. Критикували лише «безіменний» культ.
II. 1956–1961
31.12.1955 року почала роботу закрита комісія Петра Поспєлова (1898–1979) з реабілітації жертв політичних репресій. 30.01.1956 року Президія ЦК КПРС ухвалила рішення створити в таборах партійні комісії, які отримували повноваження звільнювати політичних в’язнів.
Вже 8 лютого 1956 року комісія Петра Поспєлова подала до Президії ЦК доповідь про політичні репресії сталінського часу, який наступного дня було заслухано. Під час обговорення звіту, взяли гору прихильники М. Хрущова та А. Мікояна, які вимагали зачитати доповідь на найближчому з’їзді партії. Проти виступили В. Молотов, К. Ворошилов, Л. Каганович. Г. Маленков коливався.
18–19 лютого Микита Хрущов підготував свій виступ «Про культ особи та його наслідки», в основу якого лягла доповідь комісії Поспєлова. Проте значну частину було написано та надиктовано Хрущовим особисто.
14.02.1956 року – урочисте відкриття XX з’їзду КПРС. В офіційному порядку денному жодного слова про доповідь Хрущова. Радянські газети писали про «торжество марксизму-ленінізму у світі завдяки Йосипу Сталіну».
16 лютого виступив А. Мікоян і публічно пригадав імена деяких «ворогів народу». Так з трибуни з’їзду прозвучала перша опосередкована критика Сталіна. Проте інші спікери продовжували говори про «партію Леніна-Сталіна».
25.02.1956 року на закритому засіданні останнього дня з’їзду Микита Хрущов зачитує доповідь «Про культ особи та його наслідки». Він засудив практику репресій в СРСР, головним винуватцем назвав Й. Сталіна та найближче оточення останнього. Доповідь шокувала присутніх.
Утім інформація про злочини подавалася обмежено. Так Хрущов бажав усунути себе та своїх соратників від звинувачень у причетності до сталінського терору. Розвінчування культу особи стало дозованим.
При цьому окрема група комуністів переконувала Хрущова довести десталінізацію до кінця, опублікувати папери з особистого сталінського архіву, провести повноцінне розслідування щодо виконавців репресивного апарату.
Доповідь не потрапила до преси. Її зачитували лише на закритих партійних і комсомольських зібраннях. При чому допускалися обрані члени партії та комсомольці. А в 1962 році за наказом Хрущова було заборонено будь-яке поширення цієї доповіді про культ особи.
Виступ Хрущова на з’їзді знаменував початок явної десталінізації в державі та партійних структурах. Сталінське ім’я прибрали з клятв піонерів, комсомольців і вступників до партії. Портрети Сталіна на будівлях більше не вивішувалися.
З 25.02.1956 року було посмертно реабілітовано Володимира Антонова-Овсієнка, що потягло за собою реабілітацію інших «ворогів народу».
9.01.1957 частково реабілітовано низку репресованих народів, відновлено національні автономії: балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, чеченців. Але кримські татари залишалися в депортації до 1989 року.
11.09.1957 року Президія Верховної Ради СРСР заборонила присвоювати містам і підприємствам імена живих діячів КПРС.
Утім, через кілька місяців після XX з’їзду десталінізація дещо загальмувалася. Протягом 1956–1961 років Сталін згадувався як видатний революціонер і керівник СРСР, який тільки наприкінці життя припустився великих помилок і беззаконня. Його праці друкувалися й цитувалися.
III. 1961–1964
На XXII з’їзді КПРС вчергове обговорювали культ особи. 26.10.1961 року виступив очільник КГБ Олександр Шелепін (1918–1994), який звинуватив Сталіна, Молотова, Маленкова, Кагановича та інших у вчиненні масових репресій.
30.10.1961 року перший секретар Ленінградського обкому Іван Спиридонов (1905–1991) запропонував винести з Мавзолею тіло Сталіна. Наступного дня опубліковано відповідну резолюцію, а в ніч з 31 жовтня на 1 листопада тіло винесли та поховали під Кремлем.
Далі розгорнулася кампанія з викорінення сталінського спадку. Усі населені пункти, вулиці, площі, підприємства та колгоспи, що носили сталінське ім’я, було перейменовано. Розпочався демонтаж пам’ятників і монументальних зображень вождя. Зупинилося перевидання праць тощо.
До 1963 року було стерто майже всі згадки про Сталіна. Його портрети та бюсти перенесли до музеїв. Лишився один пам’ятник і будинок-музей – на батьківщині – в м. Горі.
Після 1961 року на першотравневих демонстраціях перестали з’являтися сталінські портрети (винятки – віддалені куточки СРСР).
Етап згорнувся з усуненням Хрущова від влади (1964). Брежнєвське правління набуло певних рис неосталінізму. До прикладу, вже 1966 року інтелігенція закидала Брежнєву про недопустимість «сталінського» реваншу. У так званому «Листі двадцяти п’яти» говорилося:
«проявляються тенденції, що фактично спрямовані на часткову або опосередковано реабілітацію Сталіна»
Але культ особи вождя не відновився.
Десталінізація в Україні
Україна в умовах десталінізації стала вільнішою. Рішення, прийняті вищим партійним керівництвом у Москві, зокрема від XX з’їзду, дозволили місцевій молоді, інтелігенції відчути послаблення та поводитися значно розкуто, висловлювати думки, що відрізнялися від офіційних вказівок.
До кінця 1956 року КДБ зафіксували помітне зростання антирадянських настроїв серед активних і творчих громадян УРСР, насамперед у культурних і індустріальних центрах.
Такі настрої проявилися в:
- критиці зовнішньої та внутрішньої лінії Комуністичної партії;
- несприйнятті марксистко-ленінської ідеології;
- зневазі до комуністичної верхівки;
- пропозиціях щодо зміни радянського державного ладу;
- тощо.
Було реабілітовано певних українських радянських діячів. Окрім згаданого Антонова-Овсієнка, це: П. Постишев, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, ін. Було повернуто до пантеону культурних діячів, таких письменників: М. Куліша, В. Еллана-Блакитного, Г. Косинку, ін.
В процесі культурної десталінізації з’явилися шістдесятники (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, інші), що виступали за модернізацію радянського суспільства та розвиток української культури. Паралельно із ними виник опозиційний політичний рух (Л. Лук’яненко, І. Світличний, П. Григоренко). Розповсюдився феномен самвидаву (український самвидав – окрема частина загальносоюзного). Ці два споріднених явища становили українське дисидентство.
Попри значну лібералізацію суспільного життя, десталінізація в Україні була обмеженою, у порівнянні з загальносоюзними тенденціями.
Особливості «української» десталінізації:
- інформація про події в союзному центрі з’являлася із запізненням;
- критика культу особи стриманіша;
- запізнілі процеси десталінізації на фоні інших республік.
Наслідки десталінізації в Україні
- Суспільна та економічна лібералізація в державі.
- Реабілітація і повернення репресованих додому (неповна).
- Перетворення режиму з тоталітарного на авторитарний.
- Збільшення республіканської автономності.
- Зростання національної свідомості (поява дисидентського руху, зокрема шістдесятників).
- Закладено міну уповільненої дії в підвалинах радянської комуністичної ідеології.
