Питання повоєнного облаштування Європи розв’язувалося протягом кількох років. Основні принципи нового устрою було озвучено під час Ялтинської (лютий 1945) та Потсдамської (липень – серпень 1945) конференцій. Механізми реалізації та деталі по окремих країнах стали предметом розгляду різних комісій, багатосторонніх домовленостей тощо.
Представники УРСР взяли участь у цьому процесі.
Діяльність УНРРА
18.12.1945 року УРСР приєдналася до Адміністрації ООН з допомоги та відбудови (УНРРА/ЮНРРА), яка надавала допомогу постраждалим у війні державам. Від України угоду про допомогу підписав заступник голови РНК УРСР Анатолій Барановський.
Створена ще 1943 року за участі 44 країн – членів антигітлерівської коаліції, спілка надсилала устаткування, одяг, ліки, харчі. Протягом 1946 року Україна отримала допомогу на $ 215 млн. У 1947 році УНРРА ліквідовано.
Паризька мирна конференція 1946 року та українська делегація
Паризька конференція тривала від 25 липня до 15 жовтня 1946 року. У Парижі зібралися представники 21 країни, які узгоджували територіальні й репараційні питання щодо колишніх союзників Німеччини (Болгарія, Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія).
Результат роботи: підписання паризьких мирних угод 10.02.1947 року одразу усіма сторонами.
Українську делегацію на Паризькій конференції очолював міністр закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський. Низку пропозицій від України було прийнято. Розглянемо їх.
Болгаро-грецький кордон. Д. Мануїльський спростував територіальні претензії Греції (1/10 площу Болгарії) та закликав зберегти болгарську територію в межах на вересень 1940 рік.
Передача Додеканезьких островів від Італії Греції.
Заборона фашистських організацій в Італії. Д. Мануїльський як заступник голови комісії по Італії вимагав разом із поляками прописати в тексті мирної угоди з Італією про неприпустимість усіляких товариств нацистського типу та тих, що пропагандують проти новоствореної ООН.
Відшкодування іноземним власникам за збитки в межах 2/3 оцінки майна, втраченого на території німецьких союзників. Запропонував А. Барановський (член української делегації), що очолював комісію по Румунії, як контрпоправку до ініціативи делегатів Південно-Африканського Союзу встановити завищені ціни на користь іноземних власників.
Перенесення чехословацько-угорського кордону на 12 миль (на користь Чехословаччини) та обмін населення між державами (за етнічним принципом) – рішення прийняла підкомісія з розв’язання територіальних претензій між Прагою та Будапештом. Очолював підкомісію А. Барановський.
Звісно, участь УРСР у Паризькій мирній конференції не була самостійною. Всі дії української делегації підпорядковувалися директивам Москви. Проте учасники міжнародних переговорів не могли ігнорувати озвучене Україною.
Дунайська конференція 1948 року
1948 року в Бєлграді (столиця тодішньої Югославії) зібралися представники придунайських держав за участі Великої Британії, США та Франції. В результаті з’явилася постійна Дунайська комісія з регулювання судноплавства на Дунаї. Її членами стали придунайські держави.
Українська делегація брала участь у конференції, проте не наполягла на своїй участі в комісії. Там був присутній один представник від усього СРСР.
Дунай став відкритим транспортним коридором для торгового флоту, що піднесло торгівлю в Центральній і Південно-Східній Європі.
Встановлення західноукраїнського кордону
Окремим напрямом повоєнної дипломатичної діяльності УРСР стало розмежування кордону з західними сусідами – Польщею, Чехословаччиною (ЧСР) та Румунією.
Кордон Радянської України з Румунією було зафіксовано на довоєнному рівні. Межа з Польщею проведена по «лінії Керзона» з певними відхиленнями на користь поляків (тобто перенесено на схід). Це відхилення сягало від кількох кілометрів до 30 км уздовж всього кордону. Закарпаття з’єдналося з Україною на підставі двостороннього договору з ЧСР.
Розглянемо загальні особливості цього процесу.
По-перше, уряди всіх західних сусідів Радянської України були підконтрольні Москві. Тому угоди про розмежування укладалися виключно на двосторонньому рівні.
Так Україні вдалося уникнути зайвого клопоту, адже доля союзників Німеччини – українських сусідів – Румунії й Угорщини залежала від багатосторонніх домовленостей. У такому випадку домовлятися складніше.
По-друге, СРСР намагався відновити довоєнний статус-кво на Паризькій конференції, щоб легше владнати власні територіальні претензії.
Так, угорці повертають чехам всі землі з додатковими поступками. У свою чергу ЧСР передає Карпатську Україну (Закарпаття) до УРСР. В результаті Радянській Україні не довелося нічого підписувати з Угорщиною.
Або ж, СРСР наполіг, щоб східні на північно-східні кордони Румунії були станом перед 22.06.1941 року. Тобто Молдова та українські Пд. Одещина й Буковина лишалися за Радянським союзом. Натомість західнорумунський кордон відновлювався до меж станом на 29 липня 1938 року. Тобто Бухаресту поверталася Північна Трансільванія, передана Будапешту за Віденським арбітражем (30.09.1938).
По-третє, нові території, які входили до УРСР були заселені повністю або з переважним українським населенням. Це був бронебійний аргумент для країн-членів ООН.
Підсумки
Міжнародні угоди повоєнного десятиліття поставили крапку в підсумках Другої світової війни й вибудували нову ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин у Європі.
Участь України в цьому процесі була продиктована волею Радянського Союзу.
Утім присутність українців на переговорах зіграло позитивну роль для сьогодення. Невільна рука дипломатів від УРСР ставила свої помітки й підписи на серйозних міжнародних документах, які діють дотепер. Зокрема це видно в недоторканості західного кордону України й відсутності офіційних територіальних претензій з боку європейських сусідів.
Натомість маємо прецедент, коли на схід від українського кордону байдуже ставляться до домовленостей, укладених вже з незалежною Україною.
