У статтях про сакральність московських і російських монархів, а також про феномен народного самозванства (див. №1, №2, №3), я спробував показати паралелі або корені (кому як подобається) сучасного політичного менталітету громадян РФ.
Для повноти картини хочу розповісти про особливості політичного розшуку часів Російської імперії, зупинившись на його початковій стадії – доносах.
На мою думку, кращий матеріал з цієї проблеми – монографія Анісімова Є. В. «Дыба и кнут. Политический сыск и русское общество в XVIII веке» (М., 1999). Євген Анісімов вивчив і систематизував великий пласт першоджерел, зокрема «непригожие речи». Результатом праці став показ цілісної історії політичного розшуку як державного інституту XVIII століття.
Щоб не робити наново велосипед, скористаюся цією книгою.
Петро І та реформа політичного розшуку
Петро І довів систему політичного розшуку до свого апогею. Вважалося, що в інтересах царя розглядати усі справи кримінального, майнового, фінансового характеру.
Звісно, дрібні та «безпечні» для царського правління справи лишалися на місцях. Проте до чиновників у столиці (на початку XVIII ст. – Преображенський приказ) все ж доходила строката маса документів «слова и дела государева».
У 1713 і 1715 роках Петро видав укази, що мали розв’язати згадану проблему та реформувати розшукову систему. Зокрема цар наказав:
- відділити державні злочини від приватних проступків чиновників (боротьба з розкраданням казни);
- опрацювати механізм розслідування політичних злочинів, які безпосередньо загрожували самодержавству;
- обмежити кількість злочинів, що мав розглядати Преображенський приказ (Анисимов Е., С. 18–19).
Це означало: до центральних розшукових органів (значить і до царя) доходитимуть справи дійсно державного значення.
Повсюдно було оголошено, щоб доносителі («изветчики») у своїх доносах обов’язково називали сутність злочину:
- Проти персони (життя та здоров’я) монарха або зради царя.
- Народні хвилювання або бунт.
- Розкрадання казни, хабарництво.
Це стало своєрідною кодовою фразою. Так, будь-хто у присутності свідків міг заявити «Имею слово и дело по первому пункту» (тобто злочин проти персони царя або його зради.). Цього було достатньо, щоб представники влади взяли людину в обіг.
«Одно лишь восклицание «Слово и дело!» несло страшную угрозу всем, кто его слышал. В 1754 г. в тамбовском селе Спасском шел бурный сход, и во время драки один из крестьян кричал роковые слова. Итог был печальный: арестовали весь сход – 40 человек. Их увезли в Воронеж на расследование, которое тянулось два года!» (Анисимов Е., С. 209).
Інші варіанти «паролю»: «Имеет слово против первого пункта», «Доносит ис второго пункта», «Знает он по первому пункту» тощо (Анисимов Е., С. 19).
Злочини проти державної казни швидко вивели з-під категорії політичних – передали фіскалам. Причина цього – масштаби розкрадань і фінансових зловживань. Адже згідно задуму цар мав особисто контролювати розслідування всіх політичних злочинів. Проте за російськими казнокрадами не встигнеш. Нічого не нагадує?
«Слово и дело»: класифікація політичних злочинів.
Офіційно політичні злочини ділилися лише на інциденти першого та другого пунктів. Іншого списку не існувало. «Дробіння» проступків залежало від окремих випадків і обмежувалося фантазією чиновників, які розглядали справи. Часто урядовці сліпо вислужувалися перед монархом і надмірно зловживали пильністю.
Як ілюстрацію Євген Анісімов у монографії подає неофіційний перелік. Список взято з проекту середини XVIII ст., який мав пом’якшити каральну систему. Утім проступки з цього списку реально переслідувалися.
Отже, за які вчинки у XVII та першій половині XVIII ст. людей карали батогом, засланням або смертю?
- Іменувати себе «государем», «царем» або «імператором».
- Називати царський указ «воровським» (тобто недійсним, фальшивим).
- Лихословити під час зачитування указу.
- Слухати указ, не знявши шапки.
- Відмовитися присягати без поважної причини.
- Зберігати вдома заборонені укази, маніфести тощо.
- Голосно висловити співчуття злочинцю під час покарання останнього.
- Не святкувати важливі свята без поважної причини (зокрема, день народження та сходження на престол царя).
- Робити наругу або поширювати пасквілі проти іноземних правителів.
- Лаяти імператорський портрет або герб.
- Роздерти указ або промовити фразу «На него плюю!».
- Лаятися «в присутственном месте» (тобто в місцях державних адміністративних установ).
- Називати своє життя царством.
- Кидати печатки та монети з портретом царя «просто, а не со злобы».
- Без умислу писати з применшенням імператорський титул під час написання.
- Підчищувати слова в титулі (вже написаному на папері, не важливо чи офіційному, чи приватному).
- Підроблювати царський підпис без наміру фальсифікувати документ.
- Помилитися в чолобитній у написанні монаршого титулу.
- Не випивати за здоров’я царя.
- Відмовитися слухати царський указ та зняти шапку в дорозі через свою зайнятість (тобто, коли людина поспішає у справах).
- Не донести на того, хто приватно називав кого небуть «бунтовщиком», «изменником», або «стрельцом». (за Анисимовым Е., С. 87–88)
Упевнений, що багатьом читачам низка з перелічених злочинів здається притягнутою за вуха. Про наслідки іменування себе царем або називання свого життя («живот») царством відомо з моїх попередніх публікацій.
А що не так з непиттям за здоров’я царя або з помилками в написанні монаршого титулу? Невже серед найвищих інтересів держави був захист поваги до государя? Насправді повага тут супутня річ. Чиновники стежили за першим і другим пунктами «слова та діла».
Не пити за здоров’я монарха (або членів його родини) означало не бажати здоров’я, а значить прагнути його смерті. Ось вам і злочин по «першому пункту».
Неповний або неправильно написаний титул – достатньо, щоб запідозрити людину в царській зраді чи потенційному бунті («другий пункт»).
Так політичні справи й «шилися», якщо можливо було «вирахувати» один із пунктів «слова і діла». Хоча за більшістю випадків ніякої політики не було.
(Далі буде…)
