У попередньому матеріалі я торкнувся явища сакральності московського царя. Використав матеріал монографії Павла Лукіна «Народные представления о государственной власти в России XVII века» (М., 2000).
Уважний читач розуміє, що тему я обрав через її злободенність. Сучасна ментальна віра у царя – один із факторів, які формують політичний порядок денний у РФ, зокрема її зовнішню політику. Без сумнозвісних 86% підтримки російського президента уже закінчилася б війна на Сході України. Можливо, вона не починалася б узагалі та Крим не зазнав окупації.
Звісно, сакральний монарх не є винятком для історії різних народів. «Милістю Божою» правило немало правителів середньовічної та ранньомодерної Європи. Однак європейські народи до своїх монархів не співвідносилися так, як московські «холопи» (у широкому сенсі) до своїх царів.
До пазла, який доповнює картину залежності російського електорату від ментальних пережитків самодержавного минулого, належить феномен самозванства. Хочу розповісти про нього в «нехрестоматійному» ключі.
Суть самозванства
Самозванство у широкому розумінні є привласнення імені та звання конкретної персони. Найбільшого «резонансу» завжди викликало присвоєння імені вагомої особи, аж до правлячих осіб чи їх членів родини.
Це явище відбувалося повсюдно. Відоме в історії Англії, Франції, Норвегії і т. д. Для читача найбільш знаними є факти з російської історії XVII (Смута) та XVIII (самозванці Петра ІІІ, княжна Тараканова) століть.
Насправді московських самозванців було значно більше. При цьому так би мовити «політичні» складали меншу частку. Такі випадки ретельно фіксувалися в «непригожих речах».
Це природно, адже будь-який самозванець в очах самодержавця потенційна загроза, навіть якщо «обмовився».
Несерйозні на перший погляд випадки сьогодні цікаві для з’ясування на московських теренах феномену самозванства так би мовити народного або масового. Павло Лукін проводить аналіз явища у третьому розділі [С. 103–169]. Тут знаходимо історіографію проблеми. Автор показує природу даного самозванства (причини, мотиви, результат), полемізує з попередніми дослідниками.
Я спробую популярно донести окремі тези, висновки та процитувати документи, які використовує автор монографії.
Чим особливе XVII ст. для феномену московського самозванства
XVII ст. стало плідним на появу псевдомонархів через низку причин. Щоб побачити корінь проблеми, достатньо усвідомити два фактори:
- скасування «Юрієвого дня»;
- династична криза у Кремлі.
«Юрів день» – право селян покинути свого землевласника протягом 14 днів у році. Термін тривав за тиждень до цього православного свята (26 листопада за старим стилем) та тиждень після нього. У інший час землероби лишалися кріпаками. Таке право було закріплене в Судебнику 1497 року.
У кінці XVI ст. така норма зникла. Історики не мають спільної думки, коли і хто це зробив. Їхні висновки базуються на непрямих свідченнях. Найчастіше припускають, що скасували «Юрів день» за царів Івана Грозного 1581 року або Федора Івановича у 1592–1593 роках.
1649 року Соборне уложення остаточно закріпачило селянство.
Таке рішення було об’єктивним з огляду на виклики часу й самодержавну та господарчу систему Московщину. З іншого боку, природним стало невдоволення закріпачених селян.
Династична криза відбулася внаслідок припинення царського роду Рюриковичів (1598), поглибилася через політичне протистояння та смерть наступної династії – Годунових (1605).
Разом з боротьбою за владою до проблем додалися соціально-економічні негаразди (викликані голодом початку XVII ст.) та прямим втручанням зовнішніх сил (шведи, поляки).
В очах більшості нижчих верств Московського царства всі їхні біди (закріпачення) та державні (Смута) були пов’язані з «неправильним» царем. І, змінивши останнього, все нормалізується, у тому числі послаблять кріпацтво. Така обивательська логіка на ціле століття породила масових царствених самозванців.
XVII ст. – доба масового самозванства
П. Лукін доходить до висновку, що усвідомлення факту «царя не стало» започатковувало перспективи для активізації самозванських настроїв серед населення та власне появи нових самозванців. Автор монографії припускає, що в уявленні люду зі смертю останнього легітимного монарха всі царські розпорядження та грамоти – несправжні, підроблені. А оскільки укази «фальшиві», то їх можна не виконувати. Ба більше, «підробленим» («підмінним») виявляється вже сам цар (Лукин П., С. 121–122).
З власних міркувань додам, що свою лепту в поширенні самозванства надала відсутність чітких республіканських механізмів по розв’язанню династичних проблем. Земський собор 1613 року – виняток. Ще й виняток далекий від знаних європейських практик з виборів монарха (елекційні сейми у Речі Посполитій, англійський парламент тощо).
У розповсюдженні масового самозванства важливу роль грали легендарність царствених осіб і фольклорних уявлень народу. У той момент, коли потенційний цар-спаситель не вписувався в ментальні рамки, запит на лже-царів упав. П. Лукін, посилаючись на Кирила Чистова, вважає, що таке трактування випливає з матеріалів справи про Тимошку Кобилкіна (1697). Вони пояснюють, чому були відсутні Лже-Петри І.
«Образ реального Петра не ответствовал народной утопической легенде о царе-избавителе: историческая деятельность Петра не представляла создателям легенд необходимой свободы и идеализации, и его (Петра) фольклорный образ не мог стать вместилищем народных социально-утопических идей. Как бы ни идеализировались отдельные стороны деятельности Петра, он никогда не изображается крестьянским царем; это свидетельствует о том, что с ним не связывались надежды на освобождение от “крепости”.»
Самозванці Петра ІІІ, княжна Тараканова підтверджують вище зазначену тенденцію. Петро ІІІ на фоні свого жорсткого та реформаторського діда й дружини-німкені Катерини виглядав добрим, хоча й не без дивокуватостей. Його фігура ідеально підходила, щоб була використана самозванцями.
Тараканова взяла слушний «образ» таємного спасенного малюка – доньку цариці Єлизавети Петрівни та Олексія Розумовського.
Проте час змінився. Російські імператори були іноземцями за походженнями, стали особами, далекими від непросвітленого народу, та зазнали впливу європейського світогляду. «Кадри» для лже-царів закінчувалися…
Наступної частини «покласифікуємо» самозванців і розглянемо часто повторювані їхні вчинки.
(Далі буде…)
