Донос як один із стовпів російського самодержавства (частина перша)

У статтях про сакральність московських і російських монархів, а також про феномен народного самозванства (див. №1, №2, №3), я спробував показати паралелі або корені (кому як подобається) сучасного політичного менталітету громадян РФ.

Для повноти картини хочу розповісти про особливості політичного розшуку часів Російської імперії, зупинившись на його початковій стадії – доносах.

На мою думку, кращий матеріал з цієї проблеми – монографія Анісімова Є. В. «Дыба и кнут. Политический сыск и русское общество в XVIII веке» (М., 1999). Євген Анісімов вивчив і систематизував великий пласт першоджерел, зокрема «непригожие речи». Результатом праці став показ цілісної історії політичного розшуку як державного інституту XVIII століття.

Щоб не робити наново велосипед, скористаюся цією книгою.

Петро І та реформа політичного розшуку

Петро І довів систему політичного розшуку до свого апогею. Вважалося, що в інтересах царя розглядати усі справи кримінального, майнового, фінансового характеру.

Звісно, дрібні та «безпечні» для царського правління справи лишалися на місцях. Проте до чиновників у столиці (на початку XVIII ст. – Преображенський приказ) все ж доходила строката маса документів «слова и дела государева».

У 1713 і 1715 роках Петро видав укази, що мали розв’язати згадану проблему та реформувати розшукову систему. Зокрема цар наказав:

• відділити державні злочини від приватних проступків чиновників (боротьба з розкраданням казни);
• опрацювати механізм розслідування політичних злочинів, які безпосередньо загрожували самодержавству;
• обмежити кількість злочинів, що мав розглядати Преображенський приказ (Анисимов Е., С. 18–19).

Це означало: до центральних розшукових органів (значить і до царя) доходитимуть справи дійсно державного значення.

Повсюдно було оголошено, щоб доносителі («изветчики») у своїх доносах обов’язково називали сутність злочину:

1. Проти персони (життя та здоров’я) монарха або зради царя.
2. Народні хвилювання або бунт.
3. Розкрадання казни, хабарництво.

Це стало своєрідною кодовою фразою. Так, будь-хто у присутності свідків міг заявити «Имею слово и дело по первому пункту» (тобто злочин проти персони царя або його зради.). Цього було достатньо, щоб представники влади взяли людину в обіг.

«Одно лишь восклицание «Слово и дело!» несло страшную угрозу всем, кто его слышал. В 1754 г. в тамбовском селе Спасском шел бурный сход, и во время драки один из крестьян кричал роковые слова. Итог был печальный: арестовали весь сход – 40 человек. Их увезли в Воронеж на расследование, которое тянулось два года!» (Анисимов Е., С. 209).

Інші варіанти «паролю»: «Имеет слово против первого пункта», «Доносит ис второго пункта», «Знает он по первому пункту» тощо (Анисимов Е., С. 19).

Злочини проти державної казни швидко вивели з-під категорії політичних – передали фіскалам. Причина цього – масштаби розкрадань і фінансових зловживань. Адже згідно задуму цар мав особисто контролювати розслідування всіх політичних злочинів. Проте за російськими казнокрадами не встигнеш. Нічого не нагадує?

«Слово и дело»: класифікація політичних злочинів.

Офіційно політичні злочини ділилися лише на інциденти першого та другого пунктів. Іншого списку не існувало. «Дробіння» проступків залежало від окремих випадків і обмежувалося фантазією чиновників, які розглядали справи. Часто урядовці сліпо вислужувалися перед монархом і надмірно зловживали пильністю.

Як ілюстрацію Євген Анісімов у монографії подає неофіційний перелік. Список взято з проекту середини XVIII ст., який мав пом’якшити каральну систему. Утім проступки з цього списку реально переслідувалися.

Отже, за які вчинки у XVII та першій половині XVIII ст. людей карали батогом, засланням або смертю?

1. Іменувати себе «государем», «царем» або «імператором».
2. Називати царський указ «воровським» (тобто недійсним, фальшивим).
3. Лихословити під час зачитування указу.
4. Слухати указ, не знявши шапки.
5. Відмовитися присягати без поважної причини.
6. Зберігати вдома заборонені укази, маніфести тощо.
7. Голосно висловити співчуття злочинцю під час покарання останнього.
8. Не святкувати важливі свята без поважної причини (зокрема, день народження та сходження на престол царя).
9. Робити наругу або поширювати пасквілі проти іноземних правителів.
10. Лаяти імператорський портрет або герб.
11. Роздерти указ або промовити фразу «На него плюю!».
12. Лаятися «в присутственном месте» (тобто в місцях державних адміністративних установ).
13. Називати своє життя царством.
14. Кидати печатки та монети з портретом царя «просто, а не со злобы».
15. Без умислу писати з применшенням імператорський титул під час написання.
16. Підчищувати слова в титулі (вже написаному на папері, не важливо чи офіційному, чи приватному).
17. Підроблювати царський підпис без наміру фальсифікувати документ.
18. Помилитися в чолобитній у написанні монаршого титулу.
19. Не випивати за здоров’я царя.
20. Відмовитися слухати царський указ та зняти шапку в дорозі через свою зайнятість (тобто, коли людина поспішає у справах).
21. Не донести на того, хто приватно називав кого небуть «бунтовщиком», «изменником», або «стрельцом». (за Анисимовым Е., С. 87–88)

Упевнений, що багатьом читачам низка з перелічених злочинів здається притягнутою за вуха. Про наслідки іменування себе царем або називання свого життя («живот») царством відомо з моїх попередніх публікацій.

А що не так з непиттям за здоров’я царя або з помилками в написанні монаршого титулу? Невже серед найвищих інтересів держави був захист поваги до государя? Насправді повага тут супутня річ. Чиновники стежили за першим і другим пунктами «слова та діла».

Не пити за здоров’я монарха (або членів його родини) означало не бажати здоров’я, а значить прагнути його смерті. Ось вам і злочин по «першому пункту».

Неповний або неправильно написаний титул – достатньо, щоб запідозрити людину в царській зраді чи потенційному бунті («другий пункт»).

Так політичні справи й «шилися», якщо можливо було «вирахувати» один із пунктів «слова і діла». Хоча за більшістю випадків ніякої політики не було.

(Далі буде…)