Український самвидав

Український самвидав – це феномен, що є частиною явища, поширеного в європейських країнах соцтабору, зокрема в СРСР. Самвидав характеризується створенням і розповсюдженням підпільної літератури, у якій розкриваються питання, починаючи від побутової тематики, завершуючи дисидентськими виданнями.

Етапи розвитку самвидаву в УРСР:

І. «Літературний самвидав» – початок 1960-х рр. Хрущовська відлига та активна діяльність шістдесятників сприяли появі нової художньої літератури. Молоді письменники відійшли від соцреалізму, піднімали гострі злободенні питання, вдалися до експериментів із формою та змістом своїх творів. Така творчість не відповідала офіційним рамкам, тому розповсюджувалася кустарним способом.

ІІ. «Анонімний самвидав» – середина 1960-х рр. Основний масив праць – політична публіцистика. У позацензурних творах з’являються думки про перегляд постулатів комуністичної ідеології. Автори критикують марксизм, офіційну історію більшовизму, радянську національну політику тощо. При цьому коло одних публіцистів стояло на засадах раннього марксизму (з критикою більшовицьких нашарувань), інші відкидали ідеї К. Маркса взагалі.

ІІІ. «Авторський самвидав» – продовження «анонімного» етапу, пов’язаний з посиленням переслідування дисидентів. Тепер автори виступають під своїми іменами та виступають  на марсистських позиціях, щоб убезпечити себе від репресій. Серед творів пишуться, зокрема, звернення до належних інстанцій із критикою ладу. При цьому вимоги підкріплюються цитатами з класиків-марксистів. Засуджуючи таким способом різні збочення і перекручення в політиці партії, автори показують себе прихильниками комуністичної ідеології.

Серед українських самвидавних публікацій, які викликали резонанс є: «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Приєднання чи воз‘єднання?» М. Брайчевського. Окрім згаданих, з кінця 1960-х рр. відомими стали імена таких авторів: І. Калинець, Л. Костенко, Б. Мозолевський, В. Симоненко, В. Стус, С. Хмара та ін.

У самвидавній періодиці чільне місце займає «Український вісник», започаткований 1970 року В. Чорноволом. Журнал стояв на засадах збереження конституційного ладу держави, але закликав дотримуватися прописаних у радянській конституції положень про демократичні свободи.

У роки Перебудови самвидав активізувався. Цьому окрім політики гласності та лібералізації, сприяли нові технічні можливості, пов’язані з ослабленням «залізної завіси» та швидкій демократизації в прибалтійських республіках, де став можливим великотиражний поліграфічний друк. Там, найчастіше у Вільнюсі, з кінця 1980-х рр. друкуються українські випуски.

У цей період у Києві виходить до 250 найменувань неофіційної періодики, у Львові – більше 100, у інших обласних центрах – десятки. Навіть у райцентрах і селах існували власні газети самвидаву. Загалом у 1960-х – 1991 роках існувало понад 1200 назв позацензурної періодики.

Український самвидав зіграв важливу роль у становленні критичного мислення громадян, що жили в пропагандистській дійсності. Він допоміг сформувати поза межами компартії окрему генерацію українських журналістів, політиків, громадських діячів, свідомих мешканців.

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.