Самвидав

Самвидав – явище друкування та розповсюдження підпільних і позацензурних видань, яке виникло в умовах авторитарних і тоталітарних режимів. У другій половині ХХ ст. набув особливого поширення в СРСР і країнах Східної Європи.

За своєю тематикою самвидав дуже різниться: національно-культурний, політичний, релігійний, побутовий тощо. Тому неправильно вважати його проявом лише дисидентства та національного руху. Проте саме національно-культурні та політичні публікації викликали найбільший резонанс та привертали пильну увагу органів влади.

Термін «самвидав» пов’язаний з пародійною алегорією на назви низки радянських видавництв («Госиздат», «Политиздат» тощо) та означає «сам себе видав» («сямсебяиздат»). Останній варіант уперше прозвучав у 1940-х рр. у перекладача і поета М. Глазкова, який подібним чином називав свої саморобні машинописні віршовані збірки.

Публікація заборонених у СРСР праць радянських авторів закордоном отримала назву «тамвидав».

У самвидавній літературі розглядають кілька функцій:

– джерело інформації;

– можливість висловитися;

– дискусійний майданчик.

Найпоширенішими формами стали: періодика, збірки, книги, переклади зарубіжних авторів.

Основною технологією творення самвидаву був машинописний друк. Проте набули розповсюдження й альтернативи: рукописи під копір, магнітофонні записи (т. зв. «магнітіздат», ним у СРСР поширювалися головним чином популярні авторські пісні, зокрема В. Висоцького), електронні носії (дискети, магнітні стрічки) тощо.

Основу аудиторії самвидаву доперебудовної доби становила інтелігенція (учені, журналісти, письменники тощо) та студентство. Література ширилася насамперед у містах. Тут не тільки читачів багато, а й кращі умови для нелегального обнародування випусків.

Зазвичай самвидав розповсюджували так: автор або перший читач підпільних матеріалів передає їх «вірним» родичам, друзям і товаришам; останні ширять документи серед уже своїх «надійних» знайомих і т. д.

У СРСР створення та розповсюдження нелегальної літератури переслідувалося: такі дії підпадали під норму «Антирадянська агітація та пропаганда». Можна було отримали ув’язнення строком до 7 років.

Потенційні засоби друку перебували на державному обліку. Так, у обласних відділах КДБ СРСР зберігалися відбитки з кожної проданої в місцевості друкарської машинки. Відомий випадок, коли випуск івано-франківського самвидаву потрапив до Луганського КДБ. Звіряючи відбитки по різним обласним картотекам, кагебісти вийшли на друкарів.

В інших країнах соцтабору ситуація була м’якшою. У Польщі вона вирізнялася незвичним лібералізмом. На її теренах особливого розквіту набув книжковий самвидав. У країні існувало тисячі найменувань підпільної літератури, окремі серії. Поляки могли замовити самвидавну літературу поштою: тут оплачували книги отримували їх, навіть у кількох екземплярах.

У СРСР самвидав став масовим у роки перебудови, починаючи з кінця 1980-х. Цьому сприяв перехід низки прибалтійських наукових установ на самостійницькі позиції. Їхня поліграфія стала друкувати періодику, книги тощо десятками тисяч найменувань для вільнодумців з інших радянських республік.

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.