Сакральний цар (XVII ст.) і російське сьогодення. Царські холопи

Жителі України постійно переконуються у світоглядній прірві, яка відділяє від мешканців Російської Федерації. Одним із маркерів, що демонструє це, є традиції політичного управління.

Так, для більшості українських громадян демократія – норма. Символ сучасності – Майдан – став формою протесту та висловлення думки, певною мірою подібною до майдану Запорізької Січі.

2_Клавдий Лебедев. Марфа Посадница
1472 року війська Івана III розгромили новгородське віче. Знищено найяскравішу демократичну традицію на північно-східних руських землях

Натомість росіянам імпонує «сильна рука». Їх (більшість населення) влаштовує ширма демократичних інституцій у формі виборів до органів влади різних рівнів. Активна громадськість намагається розповсюджувати в суспільстві ліберальні ідеї. Але невдало. Їй заважають, переслідують яскравих представників демократичного руху. Реакціонером виступає російська держава за мовчазної згоди більшості громадян.

Звісно, такий результат став можливим внаслідок низки факторів, що становлять своєрідний батіг і пряник:

  • маніпуляція у ЗМІ;
  • політичні піар технології та відверта пропаганда;
  • рясні нафтодоларові потоки у недалекому минулому, що дозволяло російському урядові виконувати соціальні зобов’язання на кращому рівні, ніж у більшості країн колишнього СРСР.

Утім, я переконаний, в такій ситуації свою роль зіграла віра у царя. Її видно в сьогоднішніх спробах пропаганди сакралізувати президента РФ В. Путіна.

Крім того, левова частка росіян ладна поступитися свободою заради стабільності. Не бажає втратити зону комфортності, до якої приручили.

Звісно, серед тієї частини є аполітична маса, яка боїться висловлюватися або просто мовчить. Однак така гра в мовчанку лиш підтверджує правило: мовчання – згода. Згода з укладом життя.

Про що це я?

Нещодавно натрапив на монографію Павла Лукіна «Народные представления о государственной власти в России XVII века» (М., 2000). У ній прочитав факти та інтерпретації автора, які допомагають краще зрозуміти позицію росіян щодо сильної руки.

П. Лукін дослідив, зокрема, роль і місце фігури самодержця в уявленнях широких верств населення. Я хочу донести читачам висновки, які демонструють історичні витоки віри сучасних росіян у сакрального царя.

Джерельна основа монографії – так звані «непригожие речи» (непристойні слова), що являють собою висловлювання (оформлені в своєрідні протоколи до справ політичних злочинів), які на думку російської влади XVII ст. завдавали шкоди «честі государя».

За однією з класифікацій «непригожие речи» діляться на чотири групи:

  • містять явний або ймовірний умисел до вчинення бунту, зради, завдання шкоди здоров’я царя та його родини;
  • лайливі та образливі судження на адресу царської персони;
  • «недоречні» судження про державні справи;
  • усілякі обмовки (Лукин П., С. 11).

Государева власність (холопи та їх частини тіла як цареве майно)

Говорячи про холопство як соціальний стан у московському самодержавстві, треба мати на увазі, що холопом є будь-який підданий царя, починаючи від найближчого боярина, закінчуючи найвіддаленішим селянином-кріпаком. Іншими словами, будь-хто в Московській державі за винятком іноземців був закріпачений самодержавством.

У монографії П. Лукіна знаходимо низку повідомлень.

1673 року мельник Аврамка (Аврам) Іванов сповіщав, що його тесть Самошка (Самуїл) Станіславів погрожував:

«тесть ево Самошка учал ево, Аврамка, бить рогатиною, и он де, Аврамка, ему, Самошке, говорил, за что де ево бьет, волен де в нем великий государь»

(Лукин П., С. 19).

Бачимо, що намагаючись уникнути побоїв, Аврамка нагадував: цар – власник тіла («волен … в нем»). В інших свідченнях акцент здійснюється навіть на окремі частини государевої «власності».

Так, «…в прошлом де во 135 г. [1626–27 – П. М.] у Антошка Плотникова на беседе я был и, напився де пьян, тюремный сторож Сенька учал меня лаять и я де ему молыл: “мужик де, про что меня лаешь, бороду де тебе за то выдеру!” И он де, Сенька, молыл: “не дери де моей бороды, мужик де я государев и борода де у меня государева.”»

(П. Лукин, С. 20).

Очевидно, й досі виплескуються на зовні ментальні наслідки жорсткого московського закріпачення, які зберігається в глибинах російського менталітету. За 150 років (після 1861 року) мало що змінилося.

«Колориту» ситуації додає й те, що закріпаченими були московські аристократи. Вони за різних монархів мали ті чи інші послаблення. Їх остаточно розкріпачив Петро III у 1762 році.

Припускаю, що століття між цими етапами лише ускладнило ситуацію. З одного боку, посилився гніт кріпосного селянства (В. Ключевский. Сочинения. В 9 т. Т. 4. Курс русской истории. Ч. 4. – М., 1989, С. 309). З іншого, поміщики та інші аристократи стали своєрідними царьками в мініатюрі. Останнє негативно вплинуло на становище низів.

Ментальне розкріпачення продовжується...
Ментальне розкріпачення продовжується…

Недарма 1886 року російський журналіст і письменник Володимир Гіляровський сказав: «В России две напасти: внизу – власть тьмы, а наверху – тьма власти».

Також припускаю, що відома приказка «я начальник – ти дурак» бере коріння з тих часів.

(Далі буде…)

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.