Московське самозванство в XVII ст. як народний феномен (частина друга)

(Перша частина тут)

«Класифікація» самозванства за «непригожими речами»

Більшість «непригожих речей», яка стосувалася самозванства, складає іменування себе або когось «царем». П. Лукін серед різних випадків наводить епізод 1631 року, що стався поміж костромських тюремників («тюремных сидельцев»).

Ивашка Гаврилов сын Ерыкалов “…июля в 19 д[ень] говорил … в тюрьме невежливо государево слово и называл сам себя государем при всех тюремных сидельцах.” Правда, сам Ерыкалов в свое оправдание заявил, что его неправильно поняли, а в действительности он говорил: “Я де своему животу государь” (что, впрочем, тоже являлось “непригожими речами”, так как распоряжаться “животами” всех подвластных ему людей мог только царь). (П. Лукин, С. 122).

«Кабы я была царица…» – достатньо цих слів, щоб у XVII ст. звинуватили у самозванстві.
«Кабы я была царица…» – достатньо цих слів, щоб у XVII ст. звинуватили у самозванстві.

Або випадок 1648 року в Тулі, де за повідомленням місцевих стрільців:

«…в 13 д[ень] под 14 число … Ивашко Ченовитцкой … просил пить вина у донского казака у Алешки Алексеева на большом кабаке в чарочном амбаре и говорил де: “дай пить вина, я де государь, царь”». (П. Лукин, С. 122).

Такі побутові епізоди не є якоюсь випадковістю серед справ про «непригожие речи». За тогочасною практикою політичного розшуку, будь-які заяви про «царськість» мали розслідуватися.

Тому серед слідчих справ домінують випадки проголошення себе абстрактним царем (великим князем і т. п.).

Серед маловідомих загалові епізодів зустрічаються проголошення себе певною особою – представником правлячої династії. Частіше – царем або царевичем. Серед випадків про цих «конкретних» самозванців зустрічаються такі варіанти самоідентифікації:

  • власне цар;
  • брат царя;
  • син царя;
  • сусід царя;
  • «підручник» – тобто царський слуга;
  • друг царя (див. П. Лукін, С. 135–137).

Часто-густо об’єкт «перевтілення» обирався випадково. Продумані та ефективні аналоги Лжедмитрієв – виняток. Ще очевидно, серед самозванців знаходилися люди з психічними розладами.

Утім більшість самозванців були абстрактними. Цьому феномену сприяло власне соціально-психологічне підґрунтя.

Соціально-психологічне підґрунтя народного самозванства

Про підґрунтя читаємо у висновках до розділу «Феномен народного самозванчества в следственных делах о “непригожих речах”» монографії Павла Лукіна. Тезами це можна подати так:

  1. Московське самозванство XVII ст. – масове явище, що поширилося на ціле століття серед усіх верств московського суспільства. Тогочасне самозванство – норма, а не патологія.
  2. Самозванство не було певною виразною та розробленою ідеологією. Це складній та аморфний комплекс уявлень, зміст і характер яких зумовлювалися соціально.
  3. Самозванство ґрунтувалося на уявленнях народу про державну владу, осердям яких була думка про царя як про сакральну цінність, що поступалася лише Богу. Виключно на основі зіставлення з царем могли виправдовуватися будь-які претензії окремої людини на щось, що виокремлювало її з широкого загалу (привілеї, додаткові праві, особливий статус). У крайньому разі це призводило до ототожнення з царем або членами царської сім’ї.
  4. Важливе джерело самозванства – елементи традиційної, міфологічної свідомості, далекої від принципів логіки та раціоналізму.
  5. У XVII ст. масове самозванство породжувало царське самодержав’я. Логіка більшості самозванців наближалася до наступного: оскільки нічого неможливо зробити без волі царя, то я сам цар. Лукін обстоює позицію, що самозванство не пов’язане з кріпосництвом. Це було соціально-психологічне явище, яке виявилося неминучим наслідком існуючого суспільного ладу Московщини (див. П. Лукін, С. 168–169).

Резюме

Монографія Павла Лукіна – чудове джерело з вивчення історичної ментальності (етнопсихології) людей Московщини XVII ст. Її матеріал крім істориків, цікавий письменникам, сценаристам, всім, хто захоплюється минулим. У цій темі можна було б ставити крапку, однак не зараз.

Геополітика нам цього не дозволяє.

Возвеличення президента РФ – формування чергового культу особи – серед найважливіших напрямів кремлівської пропаганди-ідеології. Церква зрощується з державою, незважаючи на начебто світську конституцію. Тому тут гарно спрацьовують відлуння народної ментальності з минулого.

Мені досі не зрозуміло, як працює така схема: а) пропаганда накладається на рудименти (залишки) давньої свідомості; чи б) фактами з минулого пояснюють виправдовують пропагандистські тези? Тобто є первісними чи вторинними віра в сакрального царя та феномен народного самозванства?

У будь-якому разі, симбіоз сучасної кремлівської ідеології та етнопсихології загрожує сусідам РФ – колишнім підневільним країнам Російської імперії.

Сьогодні зберігається велика ймовірність, що зі зміною політичної верхівки РФ проблеми залишаться.

Якщо в Росії не сформується активне громадянське суспільство, то нові обличчя в політиці по суті стануть «народними» самозванцями, які мислитимуть подібно до цього: «раз ничего нельзя сделать без воли царя, то я сам царь» (цитату див. П. Лукін, С. 169).

А як гадаєте ви?

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Завантаження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *