Донос як один із стовпів російського самодержавства (частина друга)

(Перша частина тут)

Спочатку був «извет», або що запускало розшук

«Извет» – тогочасна прийнята назва доносу. З нього починалося 99,9% політичних справ в Російській імперії XVIII ст. Доноси були письмові та усні, їхня форма – довільна. Головне – повідомити про «слово та діло» й указати пункт.

Доносити міг будь-хто. Серед доносителів були безпосередні свідки вчинку а також заздрісники, які бажали заволодіти майном обвинуваченого чи помститися йому за щось. Це тягло за собою безліч безпідставних доносів, а згодом зруйновані долі людей чи втрату їхнього життя.

З іншого боку, держава створила такі умови, що піддані не могли не доносити. Люди боялися стати «неизветчиком». «Недоносителі» наказувалися жорсткіше, ніж лжедонощики. За законом «неизветчик» фактично прирівнювався до співучасника державного злочину (Анисимов Е., С. 175).

Статуя Траяна... Фото Hartmann Linge (на умовах ліцензії CC-by-sa 3.0)
Рим часів Траяна потерпав від донощиків. Імператор позбувся їх. Усіх…

Часто першими «неизветчиками» вважалися найближчі родичі злочинця. Особливо коли злочин полягав у втечі закордон. Презумпції невинуватості не існувало. Тому родичі мали доводити свою непричетність під час катувань. Дехто не витримував мук і вмирав або оговорював себе.

Тут краще самому донести що-небудь…

Все це забезпечувало масовість і поширеність доносительства.

Пригадується радянський анекдот:

«Сидять у тюрмі двоє. Один розпитує іншого:
— Через що ти потрапив сюди?
— Через свою лінь.
— …
— Напередодні арешту зі своїм сусідом пиячили, анекдоти розповідали. Я полінувався, а сусід ні – доніс куди треба.»

На думку Євгена Анісімова:

«Угроза упреждающего доноса была вполне реальна, и об этом знали даже дети» (Анисимов, С. 179).

1722 року держава навіть переступила релігійні канони. 1 травня Синод зобов’язав священників порушувати таємницю сповіді, якщо в ній буде помічено склад державного злочину. Більше того, священнослужителі мали принести спеціальну присягу, схожу на клятву таємного співробітника політичного розшуку.

Священники постали перед дилемою: «продавати душу чи зраджувати царя». Просто мовчати – було небезпечно. Адже духовний син на катуванні міг сказати, що про його вчинки було відомо священникові. А за недоносительство тяжко карають…

Резюме

Чи могли московські та російські царі обійтися без тотального доносительства? Чому доносительство стало важливим політичним інститутом самодержавства?

Познайомимося з відповіддю Євгена Анісімова.

На його думку доносительство бере початок з часу становлення політичного режиму Великого Московського князівства. Це дуже різнило Москву від Новгороду чи Твері.

З подальшим зміцненням Московщини, значення доносу зросло. З одного боку причиною стала самоізоляція від світу. З іншого боку, доносительство забезпечувало управління величезними територіями за явної слабкості державної влади на місцях.

«Так при слабости власти, неразвитости инструментов государственного контроля доносительство стало чуть ли не единственным эффективным способом выявить «ниспровергателей» государевых указов, а сам донос стал служить доступным власти способом контроля за исполнением законов.» (Анисимов, С. 220).

Треба зазначити, що 1762 року інститут «слова та діла» було скасовано. Проте доносительство лишилося. З’явився новий ізвєт – «доношение». До початку ХХ століття політичний розшук лібералізувався. Особливо внаслідок реформ Олександра ІІ.

Утім держава, яка постала на руїнах Російської імперії – СРСР – відновила масові доноси та з новою силою розкрутила махових повсюдного доносительства.

Пам’ять про радянське минуле збережена в родинних історіях (і трагедіях), анекдотах і крилатій фразі Сергія Довлатова:

«Мы без конца проклинаем товарища Сталина, и, разумеется, за дело. И все же я хочу спросить — кто написал четыре миллиона доносов?» (Довлатов С. «Зона: Записки надзирателя»)

Я сумніваюся, що було лише чотири мільйони доносів. Та й після Сталіна ніхто не скасовував сексотів («секретных сотрудников»). Окремо про це можна прочитати у сучасного українського письменника Сергія Гаврилова (Див. «Литература политического доноса»).

Отож, донос був дієвим державотворчим стовпом імперії – нашого північно-східного сусіда. Очевидно, він і досі лишається таким, прийнявши інші форми завдяки новим технічним можливостям. Хоча зараз маємо «свіжі» свідчення про донощиків, які діють у Криму (Кримський Муфтіят пише доноси на мусульман у ФСБ, Крим без світла: жителі пишуть доноси на сусідів, у яких є світло).

На мою думку, імперія могла обійтися без доносительства, або відмовитися від нього в пік самодержавства. Тим паче, що існує імперський зразок.

Римський імператор Траян (98–117) позбавив свою імперію від «ізвєтів». Він припинив всі справи про образи величі римського народу та особи імператора. Заборонив реагувати на анонімні доноси. А самих донощиків наказав утопити в морі.

Примітно, що Римська держава за Траяна досягла своєї найбільшої могутності.

Дивно, але Третій Рим не скористався напрацюванням своїх так би мовити ідеологічних попередників. Подальші мої роздуми дійдуть до ординських джерел Московського князівства. Це окрема тема.

А як гадаєте ви?

ПоганоМожна кращеПочитати на разДобреЧудово (Станьте першим, хто оцінить статтю!)
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.